Йшов місяць вересень. Дні були ще по-літньому теплими. У Львові на клумбах цвіли гладіолуси, жоржини, троянди. А під лісом, за містом, живим килимом розкинувся верес. У довколишніх в цей час селах кипіла робота. Люди викопували на городах картоплю, моркву, буряки, зрізали капусту. У батьків шестирічної Єлизавети і десятирічного Ростислава власного городу не було. Але він був дідуся Романа та бабусі Надії, які проживали в селі, за 30 км від Львова. Діти і внуки їздили в село по вихідних. Ось і в цю суботу навідались, допомогли зібрати картоплю з городу після того, як її сусід Іван виорав плужком. В неділю, вже у Львові, ходили всією родиною до церкви на Богослужіння. А в понеділок батьки подалися на роботу, а діти – до школи. Не встигли Ліза з Ярославом пройти і тридцяти метрів, як дівчинці під ноги впав горіх з дерева, яке росло поряд з тротуаром. Дівчинка підняла його.
- Розіб’єш і з’їси? - спитав її брат.
- Ні, не зараз, - відповіла Ліза.
Вона засунула горішок до кишені свого шкільного піджачка і не виймала до кінця уроків. До обіду горіх вчився разом із Єлизаветою. Він запам’ятав, що перша буква в алфавіт «а», зрозумів, що зараз пора року – осінь, і навіть навчився рахувати до п’яти. А ще він з дівчинкою скакав та бігав на уроці фізкультури. Горішку сподобалась школа. Та після четвертого уроку Єлизаветі захотілося з’їсти горішок, бо вона зголодніла. Витягнула плід дівчинка і мовила сама до себе:
- Як мені тебе, горіху, розбити?
- Не їж мене, дівчино,- мовив він. - Я можу бути тобі другом. Я досить розумний, за кілька годин навчився рахувати до п’яти, знаю, що перша буква в алфавіті «а», і що зараз пора року осінь.
- Ти дивись! Молодець! Гаразд. Будь мені другом. А голод я заморю ватрушкою зі сиром, яку куплю в їдальні. Тебе ж посаджу в горщик, як прийду додому. Може таке бути, що тебе сам Бог мені послав. А те, що Бог посилає, треба примножувати. Так колись казала мені бабуся. А вона все знає!
Дівчинка не могла дочекатися, коли прийде додому, витягне з комірчини великий порожній горщик, візьме трохи глини з клумби, де мама садить квіти, накидає її в горщик і запхає в неї горіх.
Коли прийшла додому, спитала батька, де горщик від квітки, що всохла минулого року. Тато сказав, щоб шукала його на горищі.
- А навіщо він тобі? – спитав.
- Хочу посадити горішок. Впав мені сьогодні до ніг з дерева, коли я йшла до школи.
- Ростику, піди на горище й знайди сестрі порожній горщик стоїть, - сказала мама синові.
Той приніс. Єлизавета накопала трохи ґрунту, насипала його до горщика, розпушила землю, запхала всередину горішок. Підлила вазон водою і поставила його у своїй кімнаті на підвіконня. З того часу щодня поливала горіх, говорила з ним. Вранці йому казала:
- Я йду до школи, бо мушу вчитися, а ти тут не сумуй, рахуй все, що бачиш за вікном, до п’яти, ти вмієш це, й рости собі потроху.
- Гаразд. Успіху тобі! – говорив їй горіх.
В обід, коли Ліза приходила зі школи додому, підходила до друга, що жив у вазоні, й казала:
- Привіт, горішку! Сподіваюся, ти не сумував за мною? Прошу тебе, ніколи не сумуй. Рахуй предмети, співай собі і пам’ятай, що я тебе люблю.
- Приємно це чути, - промовляв горіх.
Перед сном Єлизавета бажала другові спокійної ночі і щось на кшталт цього:
-. Хай тобі присниться сонце, небо і твоя мама-горішниця, яка тобі дала життя.
- Дякую, - казав дівчинці знайда. – І тобі хай щось добре присниться, люба.
Горіх дуже скоро пустив у ґрунт корінь, з якого почав рости пагінець. З кожним днем він ставав все більшим і більшим. Горіху подобалося жити в Єлизаветиній кімнаті, говорити з дівчинкою, спостерігати за нею й за тим, що діється за вікном. Та, коли прийшла у край весна, тато сказав доньці:
- Я знаю, що тобі подобається тримати горіх в кімнаті й доглядати за ним, але я вважаю, що йому вже пора йти в самостійне життя, тобто, горіх потрібно висадити надворі в ґрунт. Там йому буде краще.
- Гаразд, - мовила донька.
Тато викопав ямку, Ліза вклала туди корінець, щільно прикрила його землею й полила водою. Потім погладила стовбурець долонькою, притулилася до нього щокою.
- Рости тепер надворі, – мовила. - Тут ти зможеш побачити більший шматок небесної блакиті, ніж той, який бачив крізь вікно, а ще схід і захід сонця, ніч, що виводить на небозвід місяць і зорі, та ще багато чого цікавого.
- А ти приходитимеш до мене? – спитав горіх.
- Звісно.
- Тоді я спокійний.
Ліза і справді приходила до горіха щодня. Гладила пальцями його гілочки. Розповідала горіху про свої шкільні справи. Навчила рахувати деревце до ста. Через п’ять років воно дало свої перші плоди – горішки. Їх було рівно сто. Як дівчинка раділа! Першими трьома, що впали, пригостила маму, тата та брата. Вони з’їли їх, подякували дівчинці. Казали, що дуже смачні. Потім Ліза пригостила горіхами, які їй скинуло деревце, бабусю, дідуся, трьох сусідів зі свого поверху та двох подружок. Всі були вдячні Лізі. Напередодні свята Дня вчителя дівчинка спитала маму, чи не могла б вона спекти горіховий торт для її класної керівниці. Мама сказала, що зробить це. Бо Андріана Василівна заслуговує на приємні сюрпризи. Торт готували всією родиною. Ліза збивала яйця з цукром. Ростик з татусем лущили горіхи. Коли роботу майже завершили, переклали торт кремом і покрили шоколадом, донька спитала матір:
- А можна я горіховою стружкою напишу на торті «З днем учителя»?
- Звісно, можна. Напиши. Тільки акуратно, не поспішай.
Наступного дня батько повіз торт та обох своїх дітей до школи автомобілем. Руками випечене диво годі було донести. Коли Ліза вручила торт вчительці, та дуже зраділа. Вона теж обдарувала дівчинку – дала їй книжку з буквами алфавіту та віршиками до кожної з них. Староста класу привітала вчительку від імені всіх учнів квітами. Андріана Василівна подякувала учням за увагу й дала кожній дитині по цукерці. Всі були задоволені. Ліза найбільше. Вчителька дуже хвалила її торт.
Під кінець вересня тато струсив із горіха те, що ще на ньому залишилося. Ліза позбирала горіхи. Наповнила ними дві великі торбини.
- Що будемо робити з плодами? – спитав тато, коли ввечері всі зібрались на кухні.
- Одну торбину залишимо собі, - сказала Ліза. - Плоди з другої можна було б комусь подарувати.
- Кому? – спитав тато.
- Я подумаю.
Ліза метнулась до своєї кімнати, ввімкнула телевізор. На першому каналі показували воїнів АТО. Дівчина зрозуміла, куди має подідти горіхи другої торби. Вернулася до кухні.
- Мамо, - мовила, - дізнайся, будь ласка, де в нашому місті знаходиться військовий шпиталь і на скільки пацієнтів він розрахований.
- Навіщо тобі це, дитино?
- Хочу своїми горішками воїнів пригостити й малюнки їм подарувати. Я щойно бачила по ТБ, як діти з якоїсь школи дарували воїнам малюнки, і ті дуже раділи цьому.
- Добре. Якщо ти так вирішила, я дізнаюся.
Мама дотримала слова, вивідала, на якій вулиці, під яким номером стоїть шпиталь і сказала Лізі, що поїде туди з нею. Дізналася і про те, що палат у шпиталю є 14, в них на даний час лікується 42 людини.
Наступного дня Ліза попросила однокласників не виходити з класу на першій перерві, мовляв. вона хоче зробити важливе оголошення. Учні послухали її, всі поважали Лізу. Коли урок закінчився і вчителька вийшла, дівчинка сказала своїм однокласникам, що збирається провідати українських воїнів – тих, які лікуються у шпиталі. Вона разом з мамою повезе їм горіхи. Але хотіла б ще й малюнки передати. Сама не справиться з цією роботою. Бо треба ж намалювати їх хоча б 14, щоб залишити по одному малюнку в кожній палаті для воїнів.
- Чи згідні ви долучитися до мого проекту?
- Згі-і-ідні! - почали кричати діти.
- Але треба щось підбадьорливе намалювати й написати. Справитесь?
- Та-а-ак! - понеслося рядами.
Наступного дня учні з Лізиного класу принесли навіть більше малюнків, ніж вона просила. Дехто й цукерки додав. Дівчинка була зворушена. Сказала, що сфотографує воїнів у шпиталі з їхніми малюнками, цукерками й покаже їм світлини після поїздки.
В п’ятницю вони з мамою спекли ще й печиво для бійців. Ліза знову власноруч посипала його горіховою стружкою. Спробувала одне – смакота! Від такого печива воїни мають швидко одужувати, подумала. В суботу тато відвіз Лізу й маму до шпиталю. Їх пропустили. Лізина мама показала на пропуску свій паспорт і посвідку працівниці міської бібліотеки. Напередодні вона телефонувала директору лікувального закладу, питала, чи їй дозволять відвідати хворих воїнів. Він сказав, що може приїжджати. І Ліза, й мама накинули на плечі одноразові халати, на чоботи нап’яли бахіли й пішли. Заходили в кожну палату. Клали на стіл пакуночки з печивом, цукерками, горіхами й окремо – малюнки. Бажали воїнам швидкого одужання. Вони були раді. Усміхалися, дякували і дівчинці, і її мамі. А один чоловік з перемотаним плечем розплакався, коли Ліза прощалася. Він розповів, що його дочка такого ж віку, як Єлизавета. Він її бачив уже рік.
- Все буде добре, - заспокоїла його дівчинка. – Я щиро вірю в це. Ви одужаєте і зустрінетесь зі своєю донечкою. А війна закінчиться.
Воїн міцно обійняв дитину рукою, що була не ушкоджена.
- Так. Все буде так, як ти кажеш, доню. Так має бути!
Коли дівчинка з мамою їхала додому (татко їх забрав автівкою), її серце танцювало гопака. Вона думала про те, скільки користі приніс знайдений і піднятий нею колись горішок. Підбігла до деревця, як тільки ступила на своє подвір’я, обійняла його й мовила:
- Спасибі тобі, друже. Ти справжній чарівник!
- Радий, що прислужився. Але якби не ти, Лізо, нічого б сам не зміг зробити.
ID:
806525
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.09.2018 21:49:34
© дата внесення змiн: 11.02.2023 15:53:50
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
