Колись на похорон митця
прийшла собака і вівця:
одна погавкати хотіла,
а друга плюнути у тіло…
Стоять вони і тупо ждуть,
коли труну вже принесуть,
коли поставлять на стільці
розвагу суці і вівці…
Бо дома сумно жити їм:
варить борщі, змивати грим,
консервувати огірки…
Та ще й бухі чоловіки.
А тут митець-ледащо вмер:
«ой лишенько, ну що ж тепер?»
«Хоч на останок ми йому
прокльонів кинемо в труну»
А так хотілося навчить
його життям "нормальним" жить:
щоб жЫнку мав, а ще авто,
а то усе не те, не то…
Але помер нажаль митець:
лежить в коробці молодець…
От зараз ми туди візьмем
і дружно разом харканем…
Приперли вже труну, ура!
Відкрили, а митця нема…
і від такого от удару
собака і вівця сконали…
Мораль у казочки така:
Не буде з груші огірка,
тому живи своїм життям
на зло собакам і вівцЯм…
