(спогад)
О, скільки марних слів промовили вуста!
На сторінках лежать вони, як мертві квіти,
І воскресити їх спроможна лише та,
Яка в життєвій драмі в ролі Кармеліти…
А скільки слів, які ще й досі в голові,
Глухонімі і скривджені, мовчать роками,
Відновлені старі думки, немов сліпі,
блукають у пітьмі тернистими стежками…
Давним-давно, була я вільна, наче птах,
Казала щиру правду, дивлячись у вічі,
Сьогодні в кожнім слові зачаївся страх,
Перш ніж сказати, я подумаю аж двічі…
