Габа зірчаста ніченьку укрила,
Й безсоння запрягає знов думки:
Чи долю ми так і не підкорили,
Що нелегкі нам випали роки?
Давно у косах білі заметілі,
У інеї й синівські скроні теж.
Ми ж осені спокійної хотіли –
Вона ж чомусь не квітами цвіте.
Але ж чому? Куди поділось щастя,
Що небо колись міряло для нас?
І як у цім житті пройти й не впасти
І нервів де позичить про запас?
Невже не бачить Бог з ясного неба,
Як часто люди блудять у житті?
Кому у світі білім горе треба,
Щоб загубитись раптом у плитті?
І згоджуємось: так, живем, як можем.
І біди мусим теж свої нести.
Свій хрест важкий-легкий, несе з нас кожен,
А доля по життю має вести.
2.10.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
Мудро! 
