(бувальщина)
Київ. Сталінка. Голод. Похмурі, сумні приватні будинки. Я і баба Гапка.
Де та Тростинка - і де ми? Голодні, холодні, немічні.
Ні сніг, ні дощ. Болото. Хочеться їсти. Жах як хочеться їсти.
Ледве плентаємося.
Тин. Хвіртка. Баба стукає хвірткою.
- Люди добрі, а чи є хто?
На ганок виходить дівчина років п'ятнадцяти, поправляючи на плечах
теплу, в'язану хустку.
- Люди добрі, - благає бабуся, - подайте ради Бога хоч сухаря якогось.
Помираємо з голоду...
- Свєто, а хто там такий? - почувся жіночий голос через відчинені двері
веранди.
- Та, ходять тут... Їсти просять, - неохоче відповіла дівчина.
- А подивись, доню, там собача їжа лишилась, чи ні? - пролунало
з веранди.
- Дівчина побігла до собачих володінь, що обмежувались довжиною
ланцюга, підняла миску і голосно мовила:
- Тут ще трішки лишилося!
- Ну то дай їм. Нехай доїдають, - мовила жінка не виходячи з веранди.
Свєта миттю підбігла до нас і тицьнула собачу миску бабусі, а сама побігла
в хату , замикаючи за собою двері.
- І що ти, Федоровичу, думаєш? - дивлячись на мене мокрими від жалю
очима, запитав дід Михайло і, не дочекавшись відповіді, продовжив:
- Ми голими руками вишкрябували ту миску і їли. А що лишалось робити?
Сил нема. Хочеться жити. В селі лишився пухлий від голоду молодший брат,
а ми з бабою Гапкою мали спасти його і себе. І, слава Богу, спасли,
дякуючи добрим людям і тому псу, що на наше щастя був ситим...