Ми сиділи удвох в квартирці на Подоллі. Твоє в*юнке, світле, мов сивувате волосся ніжно обрамлювало бліде обличчя. Великі ясні очі із ніжним, закоханним поглядом невпинно ковзали моїм обличчям, а чари твоєї янгельськи-згубної посмішки манили у непроглядні нетрі.
Нам так добре удвох. Навіть серця б*ються в унісон, мовби зливаючись в одне ціле, в одному ритмі звучать в такт гармонії кохання. Розгагячілі губи спрагло впиваються, одні в одні і ми зливались в єдинному пориві кохання, розчиняючись у всесвіті впітали свою квітку, у великий вінок кохання, який уже почали плести сотні таких як ми.
Яке, незбагненно велике щастя сидіти закутавшись у теплі ковдри, дивитьсь в очі одне-одному і любити... Либити, як не любили ніколи в житті, та певно і не будемо більше...
Але, як важко, потім іти, взявшись за руки, і розуміти, що нам ніколи не бути разом, що ще кілька годин і потяг "ВІННИЦЯ - КИЇВ" назавжди одвезе тебе в інший світ, світ, у якому для мене не буде місця.
Груди немов стиснуті велитенськими брилами. Важко... Хочеться скрикнути, зупинитись, благати тебе залишитись тут, у цьому світі, де нам так добре разом. І мені не треба більше нічого. Не треба слави, не треба грошей. Мені просто потрібно бути поряд з тобою.
Напевно це і є моє щастя, щастя - бути поряд...