В гнилому світі жила сирота
Життю радіти вміло дитинча
Будь яка дрібниця, була за безцінний скарб
Чи то цукерка, яблуко ба навіть комплімент
Все здавалось її за неабиякий презент
І раз сирітці подарили цуценя
Ви б бачили дитини оченята
Їй же подарили майже брата
В серці зародилася така любов до цуценяти
Що таке навіть важко передати
А цуценя було грайливе, пухнасте й миле
Проте в один злощасний день не стало цуценяти
Як, би не було важко це сказати
Проте виною тому стала та
Хто б мала мати материнські почуття
Та ні, їдучи вперед вона не бачила нічого
Бо була п’яна мов вівця
Пані!
Пані!
Що ж накоїли ви Пані!
Життя забрали ви у того
Хто став мені сім’єю
Бо ріднішого нема нікого
Все життя була одна
Бо ж з народження я сирота!
Мовчи!
Мовчи!
Гарчала пані
Як посміло ти кричать на мене
Ти ж ніхто, ніщо!
Безбатьченко, непотріб, мерзота
З народження ти сирота!
А я порядна громадянка
Я дружина, не якась коханка
Гаркнувши останні ті слова
Мадам поїхала без каяття
А що лишилось для дитяти
На мертве тільце споглядати
І стояла сирота знову повністю одна
Любов, невинність, доброта
Для серця це тепер чужі слова
Навіки серце почерствіло
Навіки думка потемніла
Я питаю вас шановне панство
І що ж тепер лишилось для маляти?
За ґрати!
За ґрати!
За кілька років, щоб кричав оскаженілий люд
Прокурор звинувачення, щоб висував
А пан суддя за ґрати, щоб заслав
Бо тепер це не дитя
Це вже дике вовченя
Дитя загинуло в день смерті брата
А ми ж порядні громадяни
Богобоязливі самаряни
Ми ж суспільства члени
Де не знайшлося місця тому
Хто не мав ніколи дому
Хто не знав турботи, доброти й кохання
Знав лиш зло, жорстокість та розчарування
Висновок один
Ми гнилі шановне панство
Прогнили ми з ніг до голови
Від шкіри й до костей
А що найгірше, навчаємо того ж своїх дітей
Чи хочу я цим добитись каяття?
Ні! Бог нам всім суддя
