Її очей для нього було мало.
Йому би душу її до себе забрати.
І те не факт, що б йому цього стало,
Бо він так хотів з нею літати.
Не поступлива, з норовом, часом занадто
Але її тіло манило. Аж надто.
Гаряча, обпікала полум'ям...
Сходила з неба, міняючись полудням.
Наче Бог розсипав вроду, і веснянками встелив її щоки.
Наче він дивився в воду, не помічаючи як пливли роки.
Та долю її окутав терном.
Посіяв горе плідним зерном.
Припорошив уламками зради,
Думаючи, що не дасть собі ради.
Але крізь всі незгоди,
Настрій створив її не від погоди,
Бо завжди сміялась, раділа, шаріла
І тільки при ньому обличчям біліла.
Силу духу незламну послав,
Щоб ніхто в ній без міри не літав.
А той хлопчина, усе бачив.
Усі крики їй він і пробачив.
Бо він напевно ніколи ще так,
Не відчував із неба знак.
Він хотів її усю. Без рамок.
Хотів бачити, як у її очах пеститься ранок.
Хотів кохати її без міри.
Віддати останні крапці довіри.
Вона його хотіла тако́ж,
Та от проблема серце тривож
І він й вона десь собі жили,
Та разом їх долі ніяк не зводили.
Можливо, кохатимуть щиро колись.
Можливо, ще скажуть: навічно їх руки сплелись!
Можливо, і знають вже одне одного,
Та поки, не подають знаку жодного...
