Вже якось я розказував про неї.
Ти пам'ятаєш, що тоді сказав мені?
"Вона не варта й усмішки твоєї
І що ти взагалі знайшов у ній?.."
Пройшов вже час, і з нею ми не разом,
Любов розтанула, мов крига навесні,
Пішла з думок, покинула мій розум,
Але питання це засіло в голові.
Насправді в ній я не знайшов нічого,
Красива зовнішність, гнила її душа.
В ній місця не залишилось живого,
Знайома і водночас вся така чужа.
Все те, що наче мало зігрівати,
Одного разу просто спалить і кінець…
Мене покличеш випити й забути,
Зірвати з голови терновий цей вінець.
Вливати віскі вже немає сили.
Ми стільки випили з тобою за любов,
Що, мабуть, вже давно її пропили,
Забули так, немов ніколи й не було.
А може й була, тільки не згадаєш,
Вона для мене вже давно в труні.
Байдужість і цинізм лиш залишились,
Депресія вже стала рідною мені.
Ти знаєш, добре, коли є людина,
Якій довірити ти можеш все життя,
Але вона - це справді та єдина?
І чи існують взагалі ці почуття?
Не знаєш, друже? От і я не знаю,
Бо тільки у книжках я про таке читав,
Коли вона по-справжньому кохає,
А ти щоб їй взаємністю відповідав.
То лиш в книжках все має своє місце,
І навіть небо там безхмарне й голубе.
Але хоч раз так хочу відповісти,
Коли спитають: "Що ти в ній знайшов?"
- Себе.
27.04.19