Яка ж ти все ж таки незграба і бридка,
Лояльності та ще й за гріш рука,
Поклони до землі і селфі вчасно, в тему,
Буває, пишуть сторінок за сто поему …
Розкішна все ж яка, блистиш, немов зі сцени,
А очі блимають мов у голодної гієни,
Світило згасло? В пошуках заміни
Давно побиті всі твої коліна.
А поруч гордість зовсім ніяка,
Обдерта і голодна, геть побита,
Немов би в спину вставив хтось кілка,
Не гнеться спина в тої жінки, може чоловіка …
Зібрались перші, вже й каміння в руки,
Щоб того дивного чи дивну обійняли муки,
Яка там ще сльоза, і не тремтить рука,
Що з того, що з небес лунали дивні звуки …
Отак століттями місила глухота
Бажання одиниць життя прожити вільно.
Коли б була на то якась мета?!
Та ж просто так, бо страшно, що сумнівно …
дякую
та гордість 
