«Іриси зів’януть ледве
Торкнеться їх голос мій
Заплямлений кров’ю заграви…»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Іриси – квіти веселки,
Сині квіти босоногих арфістів
В’януть в солоній Італії
На квітнику дожа –
Незачесаного Франческо
На дикому квітнику неохайному,
Що сам собі виріс обабіч
Виноградника важких сонетів,
Біля розтрощених діжок,
Біля старої халупи –
Помешкання бородатого сторожа
Шевця зашкарублих постолів Сонця
І кравця білої свити Місяця.
Обабіч.
Метелики зі сумними очима
І крилами кольору флорентійського оксамиту
(Три флорини для монаха,
Три флорини для жебрачки,
Три флорини для опудала –
Усього дев’ять)
Очікують п’янкої осені –
Осені дивака Петрарки.
А вона все не йде,
А вона все не вірить,
А вона все комизиться
(Наче не матрона вона, а діва –
Артеміда лісу оленів.)
Я хотів побачити човен –
Той самий, зі скляною чашею,
Той самий – без вітрила і якоря,
Що зробили з старої газети,
Чавунної, як і все ренесансне.
Хотів лише побачити,
Але де там…
Чудово, бажаю успіхів, Артуре - ваша душа потребує виходу у цьому завуженому для широких мас просторі. І Ви розштовхуєте ці препони, немов кажете: Цей світ набагато гармонійніший і ємнісний - навчимося прочитувати його серцем і душею. - Пірнаємо в його неповторну красу! Успіхів - Артуре! Я Вас так розумію...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий цікавий і змістовний відгук! Я дуже ціную Вашу думку...
Дякую за відгук! 
