«… Незабаром розчиниться в просторі
Пам’ять моя…»
(Гійом Аполлінер)
Він називав її Лу
І просив не шкодувати про забуття,
А для мене ці звуки
Ця сукупність літер
Зовсім не імено кралі
Яскравого плаття
І паризької зачіски,
Це назва царства вузькооких людей,
Де жив бородатий філософ.
А ще чомусь згадуються птахи
З рожевим пір’ям
І журавлі,
Які сідають на руки
На долоні – як спогади
На дроти пам’яті.
Дивак Гійом –
Він так само глухнув від канонади,
Так само мислив квітами мигдалю,
Коли навколо був тільки бруд бліндажів
І в’язке болото шанців,
І бачив якусь красу
В чорних миттєвих квітах вибухів,
Так само думав, що не повернеться:
Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
А я співаю про міст над Бистрицею,
Теж не знаю, чому я ще є,
Теж не знаю, чому так все минає,
Але спогади… Спогади…
Невже вони розчиняться
В порожнечі Ніщо?
Чи могли б Ви подумати десь 20 років тому, що ще прийдеться воювати? Болюче і сьогодення, ми не можемо зупинити картин-спогадів перед очима назавжди — вони пропливуть, хоча і не один раз...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спогади - як зірки, що літають навколо нашої планети по різних орбітах. Ті, що летять по короткій орбіті - встигають облетіти Землю за добу. Є такі, що обертаються раз на кілька років, а є і з такими довгими орбітами, що не повернуться вже ніколи..
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і розуміння! 
ми не можемо зупинити картин-спогадів перед очима назавжди — вони пропливуть, хоча і не один раз...
