Відрядження. Бортничі. Дивний район.
Пішли подивитися церкву.
То був монастир. Нас стрічає бетон
Паркану із плит. Дано зверху.
Заходимо в храмик. Там служба іде.
Згадали, почула, Кирила.
Завжди так спокійна до віри людей,
А тут з цим Кирилом, заїло.
То ж вийшла у двір для гостей. Два на три.
Вазони, в них квіти прив’ялі.
Сидить молодиця, читає псалми,
Питає: «Чого завітали?»
Тікаємо звідти. Питають: «Чому
Ми швидко покинули службу?»
«Кирила згадали. Здоров’я йому
Бажати не можу й натужно.»
Андрій, що із Харкова дискут почав.
Мовляв, політична тут планка…
Андрій, що з Дніпра, і з АТО лиш сказав:
«Це сепарська церква, і крапка.»
Нема демагогії у мужика,
є свій, є чужий, без відтінків.
Своєму віддасть, не доївши, шматка.
Чужого поб’є без заминки.
Ми хрест не ламали, й попи цілі там.
Хай служать своєму Кирилу.
Так дивно, для мене не кожен храм – храм.
Свої є боги і в могилах.
Можливо веселка знайде кольори.
Відкриє колись і Андрію.
Повернуться знову напіввороги,
Напіввибачати зуміє.
Напевно із часом він в сірість впаде,
І нашим, і вашим станцює.
Та зараз не вибачить ватних ідей,
Повірте, не стерпить, зрихтує.
В нас рівні в правах і герой, й дезертир.
Людина – звучить завжди гордо.
Конкретній людині ціна є завжди,
Не кожна з обличчям, є й морди.
