Ми їхали від родичів з села.
Сиділи всі – автобус був великий.
Дірявий трішки, та в тім мало зла,-
В салоні вітерець не зайвий влітку.
За Печенігами водій звернув
В ворота, думаю, на їхню базу.
Зайшов в гараж, притяг товстенький шнур.
«Варити вмієш?» - запитав одразу
У мужика, що спереду сидів.
(Здається, що там всі були знайомі.)
Нам повезло – мужик варити вмів.
Притихли всі, кули й поділась втома.
Ніхто не вийшов. Ніхто й не просив.
Ті двоє, де мотор ковдру задрали.
Постукував по чомусь пасажир.
Там трішки потріщало й завоняло.
В автобусі вже всі – одна сім’я.
Пригода об’єднала, небезпека?
Тихенько «Отче наш» читала я,-
Бензин, вогонь – пожежа недалеко.
Той що варив, гукнув: «Давай води,
І щось постукати». Той дав, хлюпнули.
Щось чмихнуло, не знаю, пар чи дим.
Шнур у гараж. Поїхали. Минуло.
На станції транзитній всі гуртом
Чоловіки курили, як герої.
Бажала зрозуміти той синдром –
Не вийшли чом? Сиділи, як в забої.
Ні, тут брешу,- це думка із метро.
В автобусі була радість і гордість
За наш народ, який біді на зло
Уміє все і що завгодно зробить.
