А знаєш, що – колись в кімнаті з каменю,
Торкнешся стін, і жах пройме до ніг,
Все й наче добре, зважено і правильно,
І знаю, що всміхнешся мило, так… і так… так – вдавано!
Що перевершити тебе… клянусь! ... ніхто б не зміг.
З подолу дня, скопилять ночі саваном,
Блідим зотлінням з місячних морів,
І відганятимеш з віконниць тінь роззявлену,
З холодних ламп, і бляклих ліхтарів.
Оглянешся – все на місцях розставлено,
Загорнеш вікна. С похватом збіжиш,
На кухню де печеться хліб із каменю,
Звичайно все, звичайно і не правильно,
Та ти всміхнешся… здавлено змовчиш…
З кімнати тіні спустяться де явлено,
Їм стіл накритий буде. Жах мине,
Звикаєш з часом до вечерь з дияволом,
До теплоти пекельної, як правило,
До каменю, до того, що земне.
І ти роздивишся, коли вино розбавлене,
Цим тіням наливатимеш в бокал,
Моє лице, пласке, безвільне, здавлене,
Зупинишся, всміхнешся … знову вдавано,
Тим усміхом, що гірший за оскал.
Мій силует від ліхтарів розплавлений,
Між тінями сидітиме. І ти,
Ковтатимеш вино добуте з каменю,
Манірною жіночою поставою,
Впиватимешся світлом суєти.
Ти підливатимеш вино, мов кров розбавлену,
Далекий спогад сліз із пустоти,
Камінням побуту, і галькою завалений,
Розтоптаний, розірваний, розчавлений,
Як тінь, що з сонцем сходить від п’яти.
А знаєш, що – ця тінь моя на каменю,
Це тінь моя вчепилася до ніг,
Твоїх, немов печаллю віддзеркалена,
Розтоптана, розірвана, обпалена,
Вже із забутих кам’яних доріг.
Прокинешся колись в кімнаті з каменю,
А знаєш, що – нехай присниться лиш,
Весь антураж в поезію заправлений,
Вино, вечеря, тінь моя роззявлена,
Й недобрий сон, як жарт мені простиш…
ID:
845277
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.08.2019 22:29:40
© дата внесення змiн: 16.08.2019 22:29:40
автор: Володимир Каразуб
Вкажіть причину вашої скарги
|
