Скорботна мати йшла поволі,
Туди, де зріло колосся в полі.
Несла на грудях дитя, мов птаху,
Не стало сили, лягла край шляху.
Мов стебло, руки син простягає
І хліба в мами усе благає.
Але благання свого пташати
Уже не чує стражденна мати.
Лежить очима до неба мати,
Загасла тихо біля дитяти.
Проснися, нене, проснися,нене!
Дозріло жито твоє зелене...
Голодомори, голодомори,
Все до зернини взяли з комори,
Взяли з комори все до зернини,
В неньки й дитини із України.
*Володимир Забаштанський уроженець смт. Браїлів, Жмеринського р-ну,
Вінницької обл.. Ще в юні роки під час риболовлі з застосуванням
взривчатки дістав поранення очей, залишившись сліпим на все життя.
Я жила і працювала в цьому ж селищі, була заступником директора по
виховній роботі. І якось організувала зустріч учнів з Володимиром
Забаштанським і його товаришем, який його супроводжував. Після цієї
зустрічі наші стежки кілька разів перетиналися. Спілкуватися і слухати
його вірші, які він декламував напам"ять, було одне задоволення...
Ось тому я сьогодні, прочитавши цей вірш в газеті "Сільські вісті",
Не втрималась і виклала його в КП.
Голодомор одна із найстрашніших трагедій українського народу!
Батькова сестра розповідала, що їхня сусідка(Вінницька обл.) від голоду втратила розум, вбила свого 6 річного сина і почала варити. Такі відбувалися жахіття, про які заборонялося говорити!
