Він хотів довго-довго жити,
Бо ж кохання своє зустрів,
Мав посіяти власне жито –
Повела ж війна по стерні.
Мав батьківства любов пізнати –
На заваді ж – гарячий схід.
При собі мав завжди гранату,
Щоб останній здійснить політ.
В 22 виглядав хлопчиськом,
Але ж волею це був лев…
І вона… При косі – дівчисько,
Синьооке, худе, мале.
Українську любила землю,
Загубила в дорозі страх.
Очі ж сині, мов ті озера,
Й ніжна посмішка на устах.
Його погляд , хоча й несмілий,
Підхопила її душа,
Й став він серця її кумиром.
Не ходили по споришах,
А тихцем по тісних окопах…
Замість квітів – «Калаш», плече…
У закоханих цих «укропів»
Була мова лише… очей.
Той цілунок їх був останнім,
Хоч не знали вони про це.
Ніч прощання… Постать розтала.
Квітло щастям її лице.
Скільки мрій було, скільки планів!..
Зупинила усе війна.
Не збере жита він із лану…
Не сказала «люблю» вона.
Розтоптала їх щастя доля,
Розчавив його прес війни…
Ще дна плата за нашу волю…
Боже милий, війну спини!
19.02.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
