Спинився час у певну мить, завмерли люди,
Завмерли посмішки на лицях, жести рук,
Усе застигло в свіжих фарбах, мов етюди,
Застигли хмари, дужий вітер, чорний крук.
Я враз побачила любов, любов кудлату,
Що на даху душі завмерла, наче птах,
Таку зневірену, поранену, горбату,
В подертій сукні, з диким болем у очах.
До неї вилізла на дах, взяла за руки,
Сказала пошепки: - "Не треба, не стрибай,
Твій біль скінчився, закінчились твої муки,
Тобі принесла нову сукню, одягай..."
Любов, мов пташка, залетіла в мої груди,
І зник у небі з дужим вітром чорний крук,
І рушив час, у певну мить ожили люди,
Ожили посмішки на лицях...жести рук...
***