Ніч потонула в тиші вітровій,
Схопило подих і долала спека.
Почався найжаданіший двобій,
Така солодка й пряна небезпека.
Хоч сил було багато в них обох,
Один був, ніби силует без тіні,
А інший – мов стрункий слов'янський бог,
Що ясно сяє в місячнім промінні.
Двобій. І за ударом знов удар,
І кров пульсує по гарячих жилах,
І піт блискучий ллється, мов нектар,
Й відвести погляд я уже не в силах.
Його волосся темний водоспад
При кожнім русі падав на обличчя,
В яскравім сяйві зоряних лампад
Він був, як справжній воїн з потойбіччя.
Стрімкий, неначе блискавка, кулак
Звучав як грім у кожному ударі.
Він бився усміхаючись, божественний юнак,
Палали, як два сонця, очі карі.
