|
День колись починав все вперше,
хтось велів йому тут ступати,
він так боязко йшов від хати,
ледь від того страху не вмерши.
Знав увесь розпорядок зміни,
заучивши його до зерен:
мав тут бути таким мізерним,
а ось тут підіймати стіни.
Десь світити палючим сонцем,
за версту ж розливати зливи,
бігти полем, зривати сливи...
Зачиняти чиєсь віконце...
День трудився щосили й духу,
втілив, мабуть, з півсотні планів.
Навіть довге бурчання слухав.
Хоч, поправді, оте бурчання
віднімало і час, і віру,
бо ж старався він ще з порогу,
оминувши тяжку дорогу,
що прямісінько йшла до прірви...
Він у кожну дрібну шпаринку
зазирав, утішав... Рішуче
двох привів на одну зупинку,
закохавши - блаженна участь...
Ніби кинув у грунт насіння,
знав, що буде із того диво...
Він хотів, щоб його уміння
проросло, і тоді, можливо,
ще про нього колись згадають.
Запаливши свічки надвечір,
огорнувши у ковдру плечі,
він почує її: "кохаю..."
День уперто гортав години.
Йому часом ставало млосно,
від лікарень такий був острах,
там ціну віддають хвилині.
Там надії сягають світу,
дітлахи зазирають в очі...
Його ранив найтяжчий злочин,
загасити маленьке світло...
День пройшов незбагненні далі,
стер три пари чобіт, стомився...
Він навчав, рятував, молився,
міцно так пригортав скрижалі.
І йому було так важливо,
прочитати у книзі свідчень:
"Це найкращий був день за вічність!
Це був день, з-поміж тих, щасливих..."
ID:
891211
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.10.2020 10:50:33
© дата внесення змiн: 09.10.2020 18:11:09
автор: Людмила Мартиненко
Вкажіть причину вашої скарги
|
