Якось раз та й на світанку
Щось блиснуло біля ганку.
Прокидаюсь неохоче,
Чую десь вода хлюпоче
Вийшла у просторий двір,
А там біла мов папір
Стоїть дівчина, шепоче
Біля ніг струмок дзюркоче
І впадає у озерце
Та чистеньке наче скельце.
Дівчинонька тихо плаче
Тільце ледь стоїть тремтяче.
Я ж на неї лиш дивлюсь
І ступити крок боюсь,
Бо в часи ці горя, скрути
Різними бувають люди...
Глянула на тінь мою
І туди де я стою.
Отой погляд у тумані
У тужливому дурмані.
- Мила дівчино, що сталось?
Щось страшне тут відбувалось?
Ти ж слабка і босонога
Чи потрібна допомога?
Пробудилась мов вона
Зрозуміла - не одна
В мить зригнулась, стрепенулась
Як стеблинонька зігнулась,
Погляд прояснився,
Трішки загострився
І проговорила:
- Я уже не мила
А усе що сталось
Путами зосталось
На моєму серці,
Й кригою в озерці.
- Ну ж бо вже розповідай
Горе мені виливай
Я ж всього проста казкарка
Не сільська брудна пліткарка
Таємниці всі що знаю
Між рядками заховаю
І ніхто їх не пізнає
Хоч там як, нехай шукає.
- Ну гаразд усе розкрию
Правду щиру вам відкрию.
Про це пишіть казку
Зробіть мені ласку
Як чудовий хлопець жив
Дуже він мене любив,
Як і я його любила
Все з ним разом поділила,
Та був трохи дивний він
Задзвенить ранковий дзвін
І ховався, зачинявся
А над вечір повертався.
В холоді сидів чомусь
Як до нього пригорнусь
Тілом зовсім не теплів.
Та душею палко грів
Я ж його про це питала,
Днями відповідь шукала
Чом до ночі так барився
І на сонечку не грівся.
Ми домовились зустрітись,
Нічні квіти подивитись
Милій той букет нарвав
Завжди він мене так звав.
Ті пелюстки неймовірні
Й ніжності слова чарівні.
Ними в мить заколисав
Пильність у обох приспав
Очі коли все ж відкрила
Поруч крижаная брила
Тільки спомином була
Що кохання втратила...
Я за правдою погналась
І зробила, не вагалась
В житті помилку цю найбільшу
Певно і найжахливішу
Бо це я його просила
До світанку залишила
Щоб разом побути,
Горе все забути.
ЦІКАВО
