"Нам недоступне наше диво...
Вже недосяжне на межі десятиліть...",
Хтось так вважав собі, роки свої щасливі
Ховаючи в шухляди... десь, далеко... у землі...
"Нам недосяжна вже любов без тями,
Ну, а попереду лиш горе... ями...
Мабуть, попереду - ми, кволі та малі,
Востаннє граємось годинами... роками, не віками,
А всі навколо - лиш зацьковані та злі..."
"Нам не судилось вже вставати разом з сонцем,
Усмішку щиру дарувати йому вслід"...
Тому завжди і будеш незнайомцем,
Що від думок своїх та темряви ти зблід,
Бо "не судилося" ще кажеш, ще вважаєш,
А хто вже поряд є - не знав... та і не взнаєш,
Бо важко тінь свою побачити на тлі,
Коли вона завжди себе зливає,
Чужої тіні, чи всіх тіней на землі...
Нам недоступне наше диво,
Допоки мрії на межі десятиліть
Згасають так, роки свої щасливі
Згубивши... десь, далеко... у землі...