дзвонили дзвони.
ми звеніли поруч,
притиснувшись, звертаючи ліворуч,
творили сповідь на трамвайнім склі
і дихали на тимчасовий слід.
ми дихали - так виникала тиша.
порушена.
невимушена.
інша.
розвішана, як сутінки на тлі
твоєї незакінченої книги,
де час не йшов.
де час стояв і кликав
букетиком гарячих хризантем
коротким словом відкривати щем
і олівцем поламаним всі стріхи.
і з будь-якої час кричати: "дихай.
пиши."
гострити нігтями осину.
робити щось: стрибок, нову людину,
по літерах.
і після крапки - тихо.
і чистих сторінок цензурна зграя
на колію.
і на лункий трамвай...
Вернувся, дуже загадково пишете, глибоко ховаєте почуття. Хоть би трішки відкритися... не осину, а спину... то нова людина скоріше появилась в читача перед очима... Гарна інтимна лірика.
