Стягнулися хмари над чорним ріллям,
Кружляє у небі самотньо ворона.
Димить і холоне побита земля,
Повільно палає ворожа колона.
Спинилися в бруді машини важкі,
Укрилося кіптем зловісне залізо.
Замовкли довкола весняні пташки –
Ні звуку, ні шерху із ближнього лісу.
Лиш легіт неквапно розвіює чад,
Тривожить повітря, бадилля колише.
Лежить на цім полі у крові солдат
Й спадає на нього пригнітлива тиша.
Залишив десь вдома родину свою,
І мати в світанні проводила сина.
Боровся рішуче в запеклім бою,
Та раптом підступно уразила міна.
Посічені ноги, тріщить голова
І тіло нестерпно від болю проймає.
Взиває до Бога, шепоче слова,
Але не для себе рятунок прохає…
У думці майбутнє та доля країв,
В яких укріплявся, збираючи сили.
Моменти, з котрих сумував і радів,
Місця, де зустрів однодумців і милу.
Пригадує дзюркіт веселих струмків,
Житів колосіння, ліси та баштани.
Вдовж витих путівців тополі стрункі,
Свічки, що у травні запалять каштани.
Дрімливі заплави й озера ясні,
Мохасті поляни у світлих дібровах,
Міські забудови й електровогні,
Осяйні світанки, смеркання багрові…
В задушливім гарі, в жарінні вогню
Із вітром молитва спливає до висі.
Слова ці здолають і страх, і брехню –
Стояти лише до кінця присягнися.
Угору обличчя солдат припідняв,
Заплющив помалу натомлені очі.
І рушив хоробро герой серед дня
Навіки у царство спокійної ночі.
23/24.ІІІ.22 р.