вона
прокидається під пропаленим сонцем туманом
я
роздивляюсь у снах її темних зіниць океани
вона
кожен ранок питає коли це закі́нчиться
я
на стіні перекреслюю сімдесятий день місяця
вона
загубилася в фізиці кожного з трьох переплетених вимірів
я
як молитву повторюю - нам не залишили вибору
вона
часто плаче сумує за рідним піском неверленду
я
занотовую це у римованих болем легендах
вона
між крихкими долонями гріє холодну кров змій
я
обернувся змією вже сам в цій країні німій
вона
в думах про майбуття перебрала мільярд різних версій
я
їй і досі присвячую кожну із власних перверсій
вона
зі своїми страха́ми віч-на-віч спілкується пошепки
я
пам'ятаю усі неповторні деталі коханої посмішки
вона
розриває словами ланцюг з кілометрів та часу
я
бережу її фото сильніше за всі найдорожчі прикраси
вона
щохвилини дописує слово в підручники нашої з нею історії
я
виліковую нею голодні пухлини свідомості хворої
вона
кожну ніч стає богом що ніс святе слово юдеям
я
хочу жити
тільки щоб жити з нею
