Вітер виє, завива.
Хилить він тополю.
Разом з нею обвіва
І мою всю долю.
Мов тополю, обдима
Вітер мо́ю долю.
Мчить тихенько, крадькома
Доленька по полю.
Мчить за гори, за ліси…
Вже й за небокраєм.
Може, посеред краси
Стрінеться із раєм.
І її питаю я
Десь побіля клена:
«Чом ти, доленько моя,
Мчиш, немов шалена?
Ну, куди мене ведеш
Ти все без упину
І куди бо приведеш
Ти мене, людину»?
Доля відповідь же, ні,
Довго не ховала.
І тоді вона мені
Сміло відказала:
«Чи на щастя, чи біду
Ти ідеш зі мною,
Та не я тебе веду
Разом із собою.
Саме ти мене ведеш.
Я ж іду по сліду.
І куди ти повернеш,
Я туди і піду».
Євген Ковальчук, 27. 11. 2019
