Десь за темними лісами,
За високими горами,
За широкими полями,
За глибокими морями
Королівство існувало.
Скільки часу? Та чимало.
Вже ніхто й не пам’ятає,
Скільки літ йому минає.
Може, вже котре століття,
Може, і тисячоліття.
В ньому жили-поживали,
Як уміли та як знали,
Мешканці, але непро́сті,
Ті, що мають м’язи й кості,
Не тварини і не люди
Жили в королівстві всюди,
А слова у ньому жили,
Жили дружно, не тужили,
Горя чи біди не знали,
Бо завжди допомагали
Один одному розкритись,
Наче квітка, проявитись,
Роль свою знайти зуміти,
Як здійснити, зрозуміти.
Адже кожне слово знало,
Що в житті відігравало
Певну роль, яку здійснити
Зможе лиш воно, щоб жити
Завжди всім лише у щасті,
Без жорстокої напасті;
Жити, та не в самотині,
А неначе у родині,
Разом з іншими словами,
Та завжди, а не часами;
Бо хоч наодинці слово
Може жити, та частково,
Хоч і значення і має,
Та лиш з іншими складає
Повную картину тої
Ситуації, якої
Пережити довелося,
Тóго, що вже відбулося.
Як ви б здогадатись мали,
Теє королівство звали
Мовою. Воно і нині
Ще існує… у людині,
Що свідомість, душу має.
Ними ж мову величає,
Бо чудово розуміє –
Тóму, що вона уміє,
Тóму, що також і знає,
Може, і тому, що має,
Їй завдячувати мала б,
Хай, як дивно не звучала б
Фраза ця, але гадаю,
Ні, не думаю, а знаю,
Правда в ній таки присутня
Здавна, правда первобутня.
Адже думи, почування,
Мрії, прагнення, бажання
Кожен тою виражає
Мовою, яку він знає,
Бо без неї бо людина,
Наче без крила пташина.
Мова – то душа народу,
Мудрість та, яка від роду
В інший рід передається,
Мова та, яка з уст ллється,
Мов водиця незвичайна,
А живуща, життєдайна,
Що, сказати вам я мушу,
Живить серце, живить душу,
Їх бездонні почування
Яснії, немов світання;
Живить розум, думи живить,
Щоб людину ощасливить,
Щоб народжувались в неї
Світлі, добрії ідеї,
Що навіки б не лишились
Ними лиш, а щоб здійснились.
Безліч в світі мов існує.
Жодная ж даремно, всує,
Бо не певна, кожна мова
Неповторна й цим чудова.
Хай є схожі, означає
Це, сім’ю і мова має
Так, як будь-яка людина
Чи то птаха, чи тварина.
Має ж матінку єдину,
Що у певную годину
На цей світ нам всім явила,
Мов дітей тих, народила.
І, як то в сім’ї годиться,
Схожії у них всіх лиця,
В мов, які з сім’ї одної,
Любої та дорогої.
Вдача ж різна в них, одначе.
Всі вони чужі неначе –
Мов і азбука близькая,
Та граматика не тая:
Інший час чи то відмінки,
Інші значення, відтінки
Слів. А іноді буває,
Слово певнеє лунає
В мовах двох чи більше, може,
Навіть більше, аніж схоже,
Бо однаково лунає –
Значення бо різне має;
Чи те саме написання,
Та інакше прочитання.
А також існують мови
Зовсім різної будови.
Іншая у них основа:
І абетка, і вимова…
І граматика буквально
В них різниться кардинально.
Та служити нам готова
Завжди будь-якая мова.
Нам вона дає зуміти
Краще світ цей зрозуміти.
Все, що в нім перебуває,
Відповідну назву має:
І об’єкт, процес чи дія,
І поняття, і подія.
Почуття, що виникають,
Також певну назву мають.
Вам скажу я без вагання.
Мова – засіб спілкування.
Хоч ця фраза віднедавна
Виникла, але ще здавна
Людям всім вона слугує,
Бо взаємини формує
Чи то виразить сприяє,
Як їх кожен проявляє.
Хоч стосунки, що існують,
Почуття в людей будують,
Мова ж, кожному слід знати,
Помагає виражати
Їх всі певними словами,
Фразами уже віками;
З того часу, як людина,
Як в тім виникла причина,
Научилась говорити,
Щоби краще в світі жити,
Щоби люди успіх мали,
Щоб вони співпрацювали.
Адже успіх має праця
Кращий, швидший, як співпраця
Між людьми завжди панує,
Й кожен поміч ту цінує.
Та, аби її надати,
Слід у ній потребу знати.
Щоб відомою потреба
Стала, то, звичайно, треба
Висловити, не мовчати,
Пояснити, розказати.
Щоб зробити це уміти,
Мовою слід володіти.
Мова ж нам всім допоможе
Висловити добре, гоже
Все, що серденько турбує,
Що у нас в душі вирує,
Все, що думоньки ховають,
Про що мріють і що знають.
Адже до всього чудово
Знайдеться потрібне слово.
Та, як в думці, в серці в'ється
Те, що мовить не вдається,
В розпач не спіши впадати,
А мерщій словник шукати.
Знайдеться обов'язково
В ньому відповідне слово.
Слів в нім – не перелічити,
Та готові всі служити
Людям, що його читають,
Як у нім потребу мають.
Він – усіх слів хоронитель.
Він – то незамінний вчитель
Кожної в житті людини:
І дорослої, й дитини.
Адже значення не має,
Скільки літ тобі минає.
У собі ж він відбиває
Мову ту, яка лунає
Навкруги, бо всім знайома
На роботі та удома,
Для розваги та навчання….
Різнеє ж застосування
Мова у людини має.
Нею пише та читає,
Нею вісті повідає,
А також пісні співає
Той, хто нею володіє:
І говорить, й розуміє.
Знає кожная людина:
І доросла, і дитина,
Що нема без мови роду,
Нації нема, народу.
Доти нація існує,
Доки мова в ній панує,
Бо вона її формує,
Нею повсякчас керує,
Мов директор, мов начальник.
Мова нас, мов рятувальник,
У життєвім океані
Тих подій, які у стані
Безперервного, стрімкого
В світі розвитку усього,
Що у ньому побутує,
Тут же нас усіх рятує.
Все нове, що виникає,
Неодмінно набуває
Певного найменування
Для його розпізнавання
Серед тóго, що існує,
Що вже в світі побутує, –
І предмети, й механізми…
Це слова-неологізми.
Є слова, що вийшли з вжитку,
Що лишились в пережитку.
Архаїзмами зовуться
Ті слова. Вони знайду́ться
В кожній мові. Всякий знає –
В світі кожна мова має
Ті слова, які лиш знають,
Бо щоденно їх вживають,
Люди в певнім місці, кра́ю
Відповідно до звича́ю.
Назву тим словам теж дали.
Діалектами назвали.
А наріччя – їх сукупність,
Та до них усі доступність
Мають завдяки простому
Другу, вірному ж в усьому,
Що ту мову відбиває,
Кóтрую люд повідає.
Так, словник це, мій дружище.
Вже про нього йшлося вище.
Та не зайвим нагадати
Буде. Повнії ж палати
В нім скарбів-слів незчисленних,
Нездоланних, незнищенних,
Тих скарбів, що, слід сказати,
Ні купити, ні продати,
Бо скарби ті є безцінні,
Та цілком всі повноцінні.
Хай ви їх не доторкнетесь,
Та без них не обійде́тесь.
Хай вони і невиди́мі,
Та безмежні, незглибимі.
Біцепси хай в них відсутні,
Та вони й без них могутні.
Знають всі невипадково,
На що здатне кожне слово.
Кажуть, слово може вбити.
Може слово й оживити,
Серце, душу оживити,
Як посміли роздавити
Їх біда, тривога, туга.
Слово теплеє від друга
Чи від незнайомця, може,
Підвестися допоможе,
На обидві ноги встати
Й знову йти, знов прямувати
Уперед життя стезею
Поміж небом і землею.
Слово може врятувати
В мить важкую, дух підняти
З прірви, ко́тра поглинає,
Звідки й виходу немає.
Але ні, то лиш здається.
Для усіх, хто не здається
Та відваги набереться,
Вихід завсігди знайде́ться.
Так, у мові є й словечка,
Що, коли йде суперечка,
З уст людини вилітають
Та співмовця ображають.
Це лайливі та вульгарні,
Непристойні, незугарні
І слова, і певні фрази,
Ті, що кажуть для образи,
Та яких слід уникати.
Краще просто промовча́ти.
Всім відомо: і поету,
Й учню, слово етикету
В кожній мові теж присутнє.
Слово це є більш, ніж сутнє;
Не одне, а ціле море
І глибоке, і просторе.
Кожен ті словечка знає.
Змалечку ж всіх їх вивчає.
Саме їх і слід казати
І цим самим виражати
Ввічливість, повагу, шану,
Та відверті, без обману.
Не забудь, як поміч дати
Смів хтось, «дякую» сказати,
А у відповідь – «будь ласка»,
Як на те твоя є ласка.
Як прийшлось з кимсь зустрічатись,
З ним слід спершу привітатись:
Друга випало стрічати,
Можна і «привіт» сказати,
Та, як старша то людина,
Незнайома, то година
Відповідная підкаже:
Ранок, день чи вечір. Каже
Чемна, ввічлива людина:
І доросла, і дитина
Їх, та «добрий» спершу, знає
Кожен. Цим добра бажає.
Як прийшов час розставання,
Треба, звісно, на прощання
«До побачення» сказати,
Знаючи, що ще стрічати,
Може, ще колись прийде́ться,
Як там доля вже складеться.
Скривдили когось, зазначте,
«Перепрошую», «пробачте»
Мусите йому сказати,
Вибачення попрохати.
Як ляга хтось спати нá ніч,
Не забудьте «на добраніч»
Чи «солодких снів» сказати,
Добра нá ніч побажати,
Снів приємних, снів утішних,
Снів небачено розкішних.
Мова – наче одяг думи,
Наче почуттів парфуми.
Думу одягає мова.
З мовою вона готова
Вийти напоказ, на люди
Завжди та в усі усюди
Через простір, час невпинний,
В той же час – час швидкоплиний
Через документи всії:
Традиційні, цифровії
З покоління в покоління,
Зберігаючи коріння,
Із якого народилась
Мова, у життя втіли́лась
Із метою виражати,
Повністю відображати
Наші думи й почування,
Мрії, прагнення, бажання,
Щоб їх реалізувати
І щасливо поживати.
Он яка-то загадкова
Є людськая наша мова!
Євген Ковальчук, 02–06. 12. 2019
ID:
970488
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.01.2023 22:57:30
© дата внесення змiн: 08.01.2023 22:57:30
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
