Тримав я у руці ключа від щастя
І голос громовий з небес мені:
«Чи ти вістив Мене межи пропащих?»
Та відповідь моя: «За гріх який
У тому бруді охреститься маю?
За що у рій блудниць і митарів
Послав мене казати про незнане,
А Сам сидиш і верховодиш там,
Над зоряним заповіданим раєм?
Чому полишив Ти мене вовкам,
Як жертву, задля власного спокою;
Як Думузіда демонам оддав,
Щоб далі на бенкеті кухлі повнить,
Але без Гештінанни на ввесь рік,
Без того, хто ділив мою би долю!»
Та я став спиною до хмар жахних
І кинувся назад з вершин у пломінь,
Бо знав, що досі там не закінчив.
Аж ось попереду країна горя,
Яку не раз навідував уже,
А з-за воріт несуться шум і сморід,
І написи криваві у людей,
Які ідуть туди, киплять на грудях:
Хто що робив – таврують те вогнем.
Мені ж Денниця усміхнувся дружньо
Та оком кинув на ключа в руці –
Він мав такий і сам у сивих кудрях,
І мав його постійно на думі,
Чекаючи коли би зміг нарешті
Відкрити ним до радості шляхи,
Що ними нас Господь тримав у пеклі.
