Морозна ніч. Зіщулилось гіллЯ.
У темні вікна зорі заглядають.
Під снігом ледь покректує земля.
Молитву вкотре матінка складає:
«О Боже милий, сина захисти.
Нехай мине його лиха година.
За всі гріхи його й мої прости.
Не для війни ж я сина народила. –
У запічок поповз матусин сон…
Не швидко його жінка відшукає, –
Обстріляний сьогодні знов Херсон, –
Нічному небу мати дорікає. –
Звідки в російських душах стільки зла?
За що нас нищить Каїнове плем’я?
Я ж двадцять літ синочка берегла.
На славу виріс, кажуть люди, легінь…»
А ранок звістку їй приготував:
Загинув син її єдиний… Вчора…
Мов обухом ударили слова…
Упала сивина у коси чорні.
В полоні сліз гірких і хвилювань,
Вона в собі останні знайде сили,
Аби дитину так, як слід, сховать
І попрощатись назавжди із сином…
А він лежав… Такий ще молодий,
З легким пушком над пухлими губами.
В обійми втрапивши воєнної біди,
Він воював, не стали щоб рабами
Знов українці. Був же юнаком
Із ніжною дівочою душею,
Умів постояти за себе й кулаком
Супроти тих, чия душа з іржею.
Науку гриз із друзями, як міг,
На лекціях сидів і семінарах.
У вихідні матусин ждав поріг…
Допомагав їй – не бродив по барах.
Закохуватись теж не поспішав,
Чи ще душа любов’ю не розквітла.
Війна ж йому вручила «Калаша»,
Бо ж темінь воювала проти світла.
Саме таким він і запам’ятавсь,
І серце кожне упилося болем…
Не раз у вічности й матуся запита:
«Чому мій син тоді не вийшов з бою?»
9.01.2023.
Ганна Верес Демиденко
Така щира і по-життєвому прониклива балада з усією її гіркою правдою, від котрої в українців будуть випрямлятися спини і міцно стискатись уста і кулаки. Ворог не пройде!
