Жінка, що поїхала від мене до Парижу
Знає що таке радість і що таке втома.
Вона любить музику, червоне й золоте,
Любить сміятися, не буває вдома.
Вона шукає себе в небі, серед місяців і зірок,
На її колінах - завжди розгорнута книга,
Вона біжить не лекцію, концерт, на урок,
А ввечері тане, мов березнева крига.
І чорна вода затоплює її сни,
А голі дерева схиляються, тягнуться гілками.
І ми лежимо, холодні в очікуванні весни,
І я дослухаюсь, як тихо вона зітхає.
Я будував дім - побудував тюрму.
Замала клітка була в моєї пташки.
Якось я відімкнув і втопив ключі,
Якби не було боязко, як не тяжко.
Теплі твої сніданки, й вокзальний біляш.
Білі твої сади, мій туман залізниці.
Тихі твої свята - й сигаретний дим.
Сірий нормандський пляж - і жорсткі полиці.
Все це пов'язане більше, ніж я б хотів.
Це означає більше, ніж ми вважали.
І нескінчені вервечки безликих діб
В полах ховають спогадів злі кинджали.
Більше я не тюремник, не птахолов.
Пурхай, збирай свій мед і свої кристали.
Я не прошу писати мені про любов.
Хочу лише, щоб більше вві сні не зітхала.
