повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
серед польових квітів
на притихлому березі
мокре листя сохне на вітрі
вертаючи собі дар шелестіння
риби скидають луску на металобрухт
передсвітанкова мла стоїть на порозі у світла
прощається з ним і перепрошує
перепрошує і прощається
ні
це не скло води заломлює
перше промінне світло —
це світло ламається
ділячись собою немов хлібиною
але печуть в животах
обвуглені корінці сонячних сплетень
але ниють лопатки застряглими лезами
але ріка це поріз краї якого
ніяк не зростаються —
спливає по течії баговиння
вертається проти течії каяття
10-11.03.22