|
Гончар Олесь :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
ОРБІТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА
У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, — окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови...»
І ще було сказано про той же «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі (хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє, у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, — в 1990 році), він викликав би у Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу та викрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішнього американського читача роман знаходить жвавий відгук.
Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.
От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.
Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.
Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.
І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.
Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкритості до їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи глибоким національним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що вона його здатна викликати. […]
Анатолій ПОГРІБНИЙ
(З книги «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.)
Олесь Гончар
НАЧЕ ВОЛОШКИ В ЖИТІ...
Людям потрібне лише те слово художника, яке чарує, яке бентежить, яке здатне сколихнути і серце, і розум. Андрій Головко повною мірою володів цим щасливим, рідкісним даром, хвилюючою силою художнього слова.
На світанку української радянської літератури читачі бачать його в передніх лавах митців нового, соціалістичного світу. Молодий і натхненний, прийшов він у літературу з фронтів громадянської війни. [...]
«У нього очі — наче волошки в житі.
А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками».
Вже цей поетичний зачин оповідання, яке давно стало нашою класикою, засвідчував, що з'явився письменник яскравого й самобутнього таланту. І саме цей поетичний зачин був мовби камертоном для всієї подальшої творчості майстра, чиє натхненне слово так багато важить в нашій українській і всій багатонаціональній радянській літературі.
Щось не випадкове було в тому, що він, суворий воїн, який тільки-но повернувся з поля битви, звернув свій погляд на знедолених дітей свого народу, віддав їм перші письменницькі думи, свої слова-первоцвіти, сповнені такої пронизливої ніжності і співчуття. Мабуть, ці сільські хлопчики й дівчатка, як і всі діти на світі, привабили письменника найперше своєю чистотою, жагучим потягом до правди, своїми болями й надіями, що до них автор «Пилинка» й «Червоної хустини» виявив надзвичайно гостру чутливість.
Процес творчості для Головка ніколи не був легким. З його ж свідчень відомо, яких мук йому коштувало добути саме те слово, що найповніше б виповідало душу письменника, глибінь його почуттів. Та завдяки такій вимогливості й надвимогливості митця до себе саме якраз і народжувались твори, яким судилося довге й славетне життя.
[...] Кого з нас не хвилювали революційною пристрастю, своєю поетичною силою вже перші його твори, оті перлини української радянської новелістики, «Пилипко», «Дівчинка з шляху», «Червона хустина», «Товариші», чи такі повісті, як «Пасинки степу», «Зелені серцем»? Вони несли в собі пахощі самого життя, його гуртуючу енергію, гуманістичний пафос.
Від перших поетичних оповідань до широких соціальних полотен стелився шлях художника, який дедалі повніше поставав перед читачами письменником яскравого обдарування, з душею, сповненою великої людяності й любові до трудового народу, гострої ненависті до його ворогів.
Головко — співець своєї епохи, буремних її подій. Навіть його ранній «Червоний роман», цей роман в мініатюрі, вражає масштабністю задуму, драматизмом і глибиною конфлікту, що його можна назвати справді епохальним, бо ж саме такого типу конфлікт ліг в основу й невмирущого «Тихого Дону».
Як є люди виняткового музикального слуху, так Андрію Головку, мені здається, властиве виняткове чуття справедливості і природності слова. Бездоганно порядний і правдивий, він не терпів у житті найменшої фальші, і це, як завжди трапляється в мистецтві, неминуче виявляло себе у творчості. Як, скажімо, прекрасним у своїй природності був спів Оксани Петрусенко, так природно й щиро в творах Головка ллється народна мова в усіх її багатющих відтінках, переливах, інтонаціях.
[...] Люди того покоління, яке в двадцятих роках вчилося читати по книгах Андрія Головка, через десятиріччя пронесли відчуття насолоди від вперше прочитаних рядків, пам'ять про те, коли їх полонили жагучі сторінки його оповідань та повістей. Уже з одного рядка ми впізнавали: «Це Головко!» Таким виразним, яскраво самобутнім був його стиль, його художня манера.
Як справжній, органічно близький народові митець, Андрій Головко черпав свої теми, образи, колізії з живих народних джерел, і, зігріті жаром його серця, вони поверталися в життя, ніби оновлені, несучи в собі красу мистецької довершеності. Емоційна густота, насиченість прози Головка — все це від майстерності, а сама майстерність від великої любові письменника до простої людини, для якої він творив, для якої жив. Слово його, освітлене великими ідеями епохи, несе в собі могутній заряд революційної правди. Саме це дало письменникові можливість піднестися до глибоких художніх узагальнень, сягнути тих верховин, якими стали для нашої літератури його оповідання та розлогі епічні полотна.
Головко належить до тих, хто починав будувати нашу молоду революційну літературу, хто давав їй розгін на десятиліття. Водночас у творчості Головка, як і в творчості Панча, Яновського, Тичини, Рильського, всіх наших кращих майстрів, реально втілились зв'язки літератури радянської з літературою дожовтневою, з її кращими демократичними й революційними традиціями.
При всій неповторності й революційному новаторстві своєї творчості Андрій Головко був водночас вірним і безпосереднім продовжувачем кращих традицій нашої класичної дожовтневої літератури. Там, де поставив крапку Коцюбинський, там починається Головко. Глибинний ліризм його прози, щире вболівання за долю простої людини, органічна потреба жити одним життям з народом і творити для нього відчувається в кожному схвильованому рядку письменника, і цим він завоював справді всенародну любов і визнання.
[...] Реалізм, народність, яскрава національна самобутність художньої форми — ось те, що приваблює в кращих творах Андрія Головка, це ті якості, що надають життєвості і всій нашій сучасній літературі.
1974
Гончар О. Т. Письменницькі роздуми. Літературно-критичні статті. — К., 1980. — С 158-162
Олесь Гончар
БЛАКИТНІ ВЕЖІ ЯНОВСЬКОГО
Пригадуєте ту першу вражаючу фразу «Вершників», той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компаніївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами»?
Коли вийшли «Вершники», в нашому студентському середовищі, поміж закоханих в літературу юних ентузіастів точились дискусії навіть з приводу цих блакитних веж: чи існують вони насправді? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з'явились вони лише в уяві письменника, в його натхненних поетичних видіннях?
Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж — «Майстер корабля», морські поезії з юнацької книги «Прекрасна Ут»...
Вітаю море! Корабельна путь
лежить по всій землі.
Давно помічено, що степові люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно заваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю. Хай навіть не бачене ще, тільки вимріяне, вже непокоїть, кличе... Дехто в цьому схильний вбачати поклик інстинкту, таємничий голос предків, вияв майже містичної туги людини за чимось незвіданим...
Мабуть, Яновський на такі тлумачення його ранніх захоплень лише всміхнувся б, хоча свій перший вірш під назвою «Море» він таки написав «з відстані», написав ще, здається, ні разу не бачивши справжнього моря в натурі. Данина книжній морській романтиці? Очевидно, так. І водночас море Яновського вже й тоді — то насамперед образ свободи, гуманістичне уславлення людини, її відваги, мужності й витривалості, море його — то своєрідний спів людській солідарності, інтернаціональному братерству трудящих.
Таким, зокрема, постане образ моря у «Вершниках», коли буде вже подолано спокуси книжної романтики, подолано швидко й рішуче, і автор вийде на інші простори, щоб стати віч-на-віч з романтикою самого життя, з отими його лютими трамонтанами, що не раз обвіють і автора теж, як обвівають досі вони його Половчиху на пронизливім белебні морського узбережжя, де вона, ждучи, виглядаючи свого Мусія-Мусієчка, стоїть «висока та строга, як у пісні».
[...] Одначе вернімось до веж чи, точніше сказати, — до того неба, що здіймалось тоді округ нас «блакитними вежами». Як усе-таки: чи в дійсності митець їх спостеріг, чи був то лише плід його фантазії? Цікавість природна, але куди важливішим було те, що завдяки художникові ці вежі з'явились, увійшли в наш духовно-естетичний світ, зробивши одразу багатшими нас, і, почувалось, відтепер вони будуть із нами завжди. Інакше кажучи, сталося ще одне, хай ніби не таке вже й велике мистецьке відкриття: ландшафт краси розширився, відтворено якусь нову, раніше незнану художню сутність. Образ дивовижний навіть для Яновського, рідкісний в нашій прозі своєю наповненістю, такий же місткий, як червона зоря «Альдебаран і все сузір'я — журавлиний ключ вічності».
У «Вершниках» творилася нова образність, нова барвами, ритмікою, мелодикою. Образність, що була б неможлива раніш. Тільки співець нового часу міг побачити й розгледіти їх, оті небесні споруди, оті неймовірні й невловні, з самого повітря лише зіткані, з блакиті неба змуровані вежі, на тлі яких безстрашні витязі революції схрестили шаблі у двобої з минулим.
Часто кажемо: нове слово в літературі. А насправді як рідко таке слово в літературі мовиться... Тут було саме воно, саме нове. Замість улюблених давніми романістами похмурих веж середньовічних замків із щілинами сторожких бійниць, з потайними льохами-казематами, вперше на обріях світової літератури з'явились ці вежі нерукотворні — блакитні бастіони степового українського неба. Виникли, як образ чистоти й величі визвольної боротьби народу, як символ нездоланності й безсмертя самої революції.
Епоха велетенських битв, до краю оголених соціальних конфліктів, епоха великих пристрастей і надлюдських напруг знайшла у «Вершниках» гідне відтворення. Духом героїчного часу в книзі овіяно все, цей дух вчувається в самій художній новизні твору, в його стилістиці, ритмах, в його, сказати б, органному звучанні.
Твір, як відомо, написаний на високих регістрах. Коли книга вийшла, виникало бажання читати її, як поему, вголос, серед людей мого покоління, в студентських гуртожитках десь там, на Чайківській, біля харківського «Гіганту» не поодинокими були такі, що цілі сторінки «Вершників» могли читати напам'ять, — і читали: з блиском в очах, з усім запалом юності, до захмеління впиваючись красою рідного слова.
Захоплювала і музика окремої фрази, міць, густопис, карбованість рядка і монументальність образів книги в цілому, де могутні постаті героїв виступають так рельєфно і все художнє литво новел поєдналось між собою так гармонійно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово «довершеність».
Свіжа оригінальна поетика Яновського сприймалась у спорідненості з мистецтвом Довженковим: художні образи-символи такого ж повноцвіття і внутрішньої місткості, тільки що в одного вони розгортались на екрані, а в його побратима лягали на папір, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголосі, перейняті, може, з народної думи речитативи.
[...] Особисто з Яновським я познайомився далеко пізніше, аніж з його «Вершниками». Лише в перший повоєнний рік, коли були написані «Альпи» і треба було вирішити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києві журнал, що його редагує Яновський... Надійшли потім до Дніпропетровська рядки, написані його рукою: вперше тоді довелось побачити почерк Яновського, рівний, красивий, просто, сказати б, елегантний...
Нарешті — через довгі літа — судилась нам таки доля зустрітися з ним самим, — уже сивим та стишеним, скромно усміхненим нашим Юрієм Івановичем!
Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених «Вершників» був він саме такий, яким і вимріяла його колись студентська уява. Інтелігентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами... Людина чулої, вразливої душі, людина красива, делікатна! Та почувалось, що при всій делікатності і зовнішній мовби поступливості є в цій людині той метал, що наскрізне дзвенить у «Вершниках»: метал гідності й гордості народної, внутрішній запас некрикливої мужності, благородства. Почувалось, що таку натуру не зламає ніщо, і не затягне цю людину міщанське болото, і не стане вона заживати ласки ціною самоприниження, і що є в неї принципи, для неї святі...
Змордований хворобами (та й не тільки хворобами), Яновський, проте, старався ніколи не виказувати перед іншими свого болю, своїх внутрішніх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врівноважений, він ще й котрогось із своїх колег міг підбадьорити, якщо помічав у нього смуток в очах.
— Більше юмора, — всміхаючись, казав з наголосом на «ра». — Тримайтеся, друже...
«Більше юмора» — це була, здається, улюблена його примовка. [...]
1974
Гончар О.Т. Письменницькі роздуми. Літературно-критичні статті. — К., 1980. — С. 116-120
|
