|
Величковський Іван :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
СЕРГІЙ МАСЛОВ
МАЛОВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XVIII ст. ІВАН ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ
(До історії стилю барокко в давній українській літературі)
Іван Величковський належить до майже зовсім невідомих українських письменників кінця XVII і початку XVIII ст.
В біографічному плані ми можемо припустити, що на початку 80-х років він належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича; трохи пізніше, в середині 80-х років, він оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято-Успенської церкви. На цій посаді він і помер в 1726 році *. Відомий письменник XVIII ст., перекладач і автор різних аскетичних творів, архімандрит Нямецького монастиря в Молдавії, «старець» Паїсій Величковський, здається, доводився йому сином 1.
* Про нові дані щодо біографії І. Величковського див. далі у статті В. Колосової та В. Крекотня.
1 Див. в автобіографії Паїсія Величковського, що зберігається в Бібліотеці АН СРСР серед рукописів Теофіла Гепецького, інвент, № 58: А. И. Яцимиpcкий, Славянские и русские рукописи румынских библиотек, СПб., 1905, стор. 517.
Щодо літературної спадщини Івана Величковського, то в більш-менш повному обсязі вона не розглядалась ще в нашій науковій літературі. Найбільш пощастило щодо цього двом, до певної міри другорядним, творам Величковського, так званим «Віршам про Дедала», складеним у 1687 р. на честь гетьмана Самойловича, та збірнику дрібних поезій в рукопису Києво-Софіївського собору № 362, який В. М. Перетц назвав «Антологією 1670 — 1680-х років». Більш важливі поетичні досягнення Величковського: польський панегірик «Lucubratiuncula» на пошану Лазаря Барановича і два слов’яноукраїнські збірники, що мають назву «Зегар з полузегарком» і «Млеко», досі не були темами спеціального дослідження істориків української літератури, XVII ст.
Всі відомі нам твори Величковського виконані в рисах того своєрідного літературного стилю, який оформився в Європі, зокрема в Польщі, в XVI — XVII вв., в епоху феодально-католицької реакції, і який поширювався на Україні в шляхетських колах і колах вищого духівництва головним чином в другій половині XVII і на початку XVIII ст. Стиль цей в сучасній науці зветься то «схоластичним» стилем, то стилем «барокко». Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма — вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефектні антитези. Запозичені у ренесанса образи античної міфології та історії посідають видатне місце в реквізиті барочних форм. Засоби прикрашення мови, орнамент розбухають в добу барокко надмірно; змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів барокко — вразити читача, зацікавити його несподіваними стилістичними ефектами.
Приклади просякнення християнської поезії образами античної міфології, зразки зазначеної вище гіпертрофії форми, переваги зовнішнього, орнаментального моменту — широко подає нам Величковський, особливо в головних своїх творах — «Lucubratiuncula», «Зегар» і «Млеко».
I
Перші відомості про панегірик «Lucubratiuncula» подав Мих. Максимович в статті «Латино-польские сочинения писателей малороссийских», надрукованій в 1850 р. в 3-й книжці альманаха «Киевлянин». Наводячи список окремих зразків «латино-польской музы у малороссиян», Максимович відзначає між іншим «стихотворение на польском языке в честь Лазаря Барановича от товариства куншту типографского, c подписью на самом конце: «Lucubratiuncula Ioannis Wieliczkowski», яке він бачив у дефектному примірнику (без заголовкового аркуша) в бібліотеці кн. Оболенського 1.
В 1885 р. опис Максимовича без будь-яких додаткових відомостей завів до свого дослідження про Лазаря Барановича проф. М. Сумцов 2, і, скільки знаємо, зазначеними двома замітками і обмежується вся література, що її присвячено «Lucubratiuncula» Величковського.
Така бідність відомостей про зазначений панегірик пояснюється, головне, тим, що твір цей належить до видань, про які кажуть, ніби-то вони albis corvis rariores *: до наших часів він дійшов в поодинокому, мало приступному для дослідження примірникові, саме в тому, який в половині минулого століття був перед очима у Максимовича. В сучасний момент панегірик переховується в «Древлехранилище» Центрархіву РРФСР у Москві в складі бібліотеки колишнього «Московского главного архива министерства иностранных дел» під шифром Обол. Ин. печ., № 280 (старі №№ 29 і 59) 3.
1 М. Максимович, Книжная старина южнорусская. — «Киевлянин», кн. III, М., 1850, стор. 131. Передруковано в кн.: Собрание сочинений М. А. Максимовича, т. III, К., 1880, стор. 707 — 708.
2 Н. Сумцов, K истории южнорусской литературы семнадцатого столетия, вып. 1. Лазарь Баранович. Харьков, 1885, стор. 33.
* Рідкісніші, аніж білі ворони (лат.).
3 Див. між іншим «Краткий каталог библиотеке и кабинетным бумагам князя М. А. Оболенского», рукопис пол. XIX ст. на 110 арк. in fol., що належить Відділу бібліотекознавства Бібліотеки АН УРСР. В розділі IV «Каталога» («Книги иностранные») під № 280 зазначено: «Польские стихи в честь Лазаря Барановича». Запис під № 270: «Польские стихи в честь Лазаря Барановича, Ив. Величковского» слід вважати помилковим. Зараз під № 270 в колекції Оболенського переховується твір Барановича «Naiasniejsza nieba i ziemie Carica», Czernihow, 1683.
Зовнішні особливості брошури Величковського такі: заголовного аркуша (арк. 1, стор. 1 — 2), якого панегірик, звичайно, колись мав, тепер в примірнику Центрархіву бракує; без нього брошура містить в собі 5 ненум. арк. (арк. 2 — 6) in fol. (18,2 x 29 см), себто 10 сторінок. Всі сторінки брошури складено порівнюючи великими латино-польськими курсивними літерами розміром 3 мм на очко. На початку тексту вміщено невелику заставку, в центрі якої — фігура з написом «Агнец божий». Заставка має найщільніший зв’язок з адресатом, до якого звертається панегірик, оскільки назва «агнец», вжита в польській формі «baranek», нагадує прізвище Лазаря Барановича. Водяний знак паперу, на якому надруковано панегірик, — філігрань «Ad mode papier», звичайна в українських рукописах і виданнях кінця XVII і поч[атку] XVIII ст. Внизу по листах брошури — запис колишнього власника — «З книг Самойла Величка, канцеляристи В. Z» *.
З погляду літературної форми «Lucubratiuncula» 1 Величковського становить польські, почасти макаронічні, з домішкою латинських речень, вірші, що складаються з 272 рядків, поділених на 68 сапфічних строф. В різних місцях віршів між окремими строфами вміщені польські або латинські цитати з Біблії і латинських письменників — Овідія та ін.
Зразками макаронічної мови панегірика можуть бути такі, на. приклад, уривки:
Zwłaszcza gdy o tem z doświadczenia prąescit,
Że Nil lachryma citius arescit (стор. 4);
Oto dziś gutta, iako powiadacie,
Cavat lapidem, rzeczą doznawacie (стор. 4);
Lachrymae Christi, tak niektórzy wino
Smieją nazywać, lecz z prawda się miną,
Sacra prophanis miscent tacy, ale
mila się cale (стор. 7).
Щодо змісту, панегірик розробляє головно тему про патрона Барановича — відомого євангельського мерця — «четверодневного» Лазаря, смерть якого, за Євангелією від Іоана, оплакав Христос, а потім воскресив його, коли напередодні хресних страждань прийшов до Віфанії (Іоан XI, 11 — 45). Тему цю сполучено з євангельською-таки ідеєю про пшеничне зерно, що вмирає в землі й приносить, відродившись, великий здобуток 2.
* Тобто війська запорізького.
1 «Lucubratiuncula» — нічна праця, од «lucubrare» — працювати при свічці (lux), ночами.
2 В основу іншого панегірика в честь Лазаря Барановича — «Redivivus Phoenix», написаного Лаврентієм Крщоновичем і виданого в Чернігові в 1682 — 1684 рр., покладено також мотив воскресіння Лазаря, причому його сполучено з. мотивом фенікса, який, старіючи, спалює себе в променях сонця й відроджується потім з власного попелу.
Відповідно до літературних традицій доби барокко, Величковський вводить до свого панегірика ряд образів з античної міфології й згадує про zioty deszcz, який wypadł w Rhodzie, під час, коли народилася bogini madrąsci Мінерва (стор. 1), — про Сізіфа, który zbyt szalenie dzwigał kamíenie (стор. 6), про Ахілеса (стор. 8) та ін. В одній з цитат згадується Тантал, що даремно простягає руки до рота fugacia — яблук, які від нього тікають, і, sitibundus, знеможений жагою, стоїть, in mediis aquis (стор. 7).
Не вберігся Величковський також і характерної для доби барокко штучності в інтерпретації тих або інших євангельських подій. Так, воскресіння Лазаря, за поясненням нашого автора, сталося через те, що сестра Лазарева Марія мала ймення однакове з іменем Божої Матері:
Maria siostra u Łazarza była.
Ta Matki Bożey gdy imie nosiła,
Wnet umarłemy uprosiła zdrowie,
smiele to mówię.
Na imie Matki nie mogł rekuzować,
Żywot żywotem wnet raczył darować.
Rzewnie płaczącą Maryią gdy zoczył,
sam łzy wytoczył, (стор. 2).
В другій частині «Lucubratiuncul’и» Величковський звертається безпосередньо до адресата панегірика — Лазаря Барановича і вихваляє його письменницькі здібності на підставі побіжної характеристики складених ним творів. Тут згадується, насамперед, «Miecz duchowny», що був гостріший «nad ową brzytwę Actiuszową», далі йдуть «Trąby», «Apollo», що йому дивується pierwszy, pogański Аполон; «Lutnia», яка «wdzięczniey gra, niz ona u Ariona». Наприкінці наводяться «Notiy», «Miara», «Księga smierci y rodzaiu» та «Wieniec» (стор. 8 — 9). Усе це — відомі твори Барановича — «Меч духовный», K., 1666; «Трубы словес проповЂдных», К., 1674; «Apollo chrzescianski» (по-іншому — «Żywoty swiętych»), K., 1670; «Lutnia Apollinowa», K., 1671; «Notio pięc, ran Chrystusowych pięc», Czernihow, 1680, «Nowa miara starey wiary», Now.-Siew., 1676; «Księga śmierci», Now.-Siew., 1676; «Księga rodzaiu», Now.-Siew., 1676 і трактат під назвою «W wieniec Bożey Matki ss. oyców kwiatky», Czernihow, 1680 1.
1 Вихвалення Л. Барановича за широко розгорнену літературну діяльність не раз зустрічаємо в українських письменників кінця XVII и початку XVIII ст. Див., наприклад, присвяту Барановичу, додану до трактату Іоаникія Галятовського «Stary Koscioł zachodni», Now.-Siew., 1678; присвяту Лаврентія Крщоновича в «Тріоді цвітній» Ч[ернігів], 1685; «Літопис» Сам[ійла] Величка, т. III, К., 1855, стор. 178 (з посилкою на «Stary Koscioł» Галятовського). Новіші списки творів Барановича див. у K. Estreichera: «Bibliografia polsca», т. XII Kraków, 1891, стор. 357-361 і у В. H. Перетца: «Filar wiary» и «Księga śmerci» архиепископа Лазаря Барановича, К., 1898, стор. 3 — 12.
Наприкінці книжки, виходячи з етимології прізвища Барановича, Величковський згадує про niebieskiego Baranka, апокаліптичного агнця, що був єдиний гідний взяти й розгорнути книгу за сьома печатями (Апокаліпсис, V, 9), та прирівнює до нього чернігівського владику:
Otwarzasz księgi, gdy wydaiesz one,
A gdy wykładasz słowa zatrudnione,
Niby pieczęci rozwiązuiesz prawie
w tey iesteś sławie, (стор. 9).
Підпис на останній — 10-й сторінці панегірика — «Towarzystwo Kunsztu Typographskiego» свідчить, що складені Величковським вірші були піднесені Барановичу від гуртка друкарських працівників.
Як було зазначено раніш, твір «Lucubratiuncula» дійшов до нас в дефектному примірнику, без першого, заголовкового аркуша. Це покладає на дослідника обов’язок вирішити, чи, принаймні, порушити питання про місце та час його видання.
Шрифт та орнамент панегірика доводять про зв’язок його з новгород-сіверськими та чернігівськими виданнями кінця XVII ст. Тотожний 3-міліметровий курсивний шрифт, такі ж самі друкарські прикраси, нарешті, заставку «Агнець божий», відтиснуту з того-таки дерев’яного кліше, знаходимо в різних латино-польських виданнях цих друкарень, також в Новгород-Сіверському «Анфологіоні» 1678 р. або в чернігівській «Тріоді цвітній» 1685 р. Ці і подібні порівняння примушують нас вважати панегірик Величковського за видання новгород-сіверської чи то чернігівської друкарні Лазаря Барановича.
Питання про час, коли «Lucubratiuncula» з’явилась у світ, приблизно вирішується на підставі її змісту. Вище було зазначено, що літературна спадщина Барановича, яку має на оці Величковський, обмежується творами, що вийшли між роками 1666 («Меч духовный») і 1680 («Notiy pięć» i «W wieniec bożey matki»). З другого боку, Величковський не згадує пізніших творів Барановича — «Благодать и истина Іисус Христом бысть» і «Naiasnieysza nieba i ziemie carica», що були видані в 1683 р. Зазначену відсутність в «Lucubratiuncula» вказівок на пізніші роботи Барановича можна пояснювати різними причинами. Може, Величковський не зумів вкласти назв цих робіт у віршований розмір свого панегірика, але можливо також припустити, що роботи ці під час видання панегірика не були ще надруковані. Тоді приблизну дату виходу «Lucubratiuncula» в світ доведеться встановити десь між 1680 і 1683 рр. У всякому разі панегірик вийшов не раніш 1680 р., і цей terminus in quo або terminus post quem примушує обмежити попередню думку про місце його друкування. В 1680 р. друкарні Барановича в Новгороді-Сіверському не було; її було перевезено до Чернігова. Отже тут, і тільки тут, і було надруковано брошуру Величковського.
II
Рукопис збірників «Зегар з полузегарком» і «Млеко» був виявлений тільки на початку XX ст. Рукопис цей писаний чітким українським півуставом кінця XVII ст. і містить в собі 33 аркуші.
На першому аркуші його — заголовок: «Тут д†книжици вкупЂ увязаны: єдна, названная Зегар з полузегарком, офЂрованная року 1690, а другая, названная Млеко, офЂрованная року 1691...» Як та, так і друга «книжица» присвячена київському митрополиту Варлааму Ясинському.
Перший з творів, уміщених в рукопису — «Зегар цЂлый и полузегарик» (арк. 2 — 11 зв.), — складається з різних двовіршів на пошану богородиці, зібраних в штучні групи — «Зегар цЂлый, содержащ в себЂ часов 24», «Полузегарик, содержащ в себЂ особ часы дневныя, а особно часы нощныя», «Квадрантес, то єст раздЂленьє годин на чотыры части».
Прикладами цих двовіршів можуть бути такі рядки:
— З «Зегара»:
Час пятый възглашаєт: «Радуйся всецЂло,
Яко сына твоєго пят ран имЂ тЂло» (арк. 4 зв.).
— З «Полузегарика»:
Дванадесятый час: «Радуйся, суща,
З дванадесяти звЂзд вЂнець имуща» (арк. 7 зв.).
— З розділу «Квадрантес, то єст раздЂленье годин на чотыры части»:
Час, младость, дЂвства страта и слово — як скоро
З уст выйдет, не вернется назад тоє чворо (арк. 11 зв.).
Другий твір, поданий в зазначеному рукопису — «Млеко, от овцы пастыру належноє» (арк. 13 — 33 зв.), містить в собі головно вірші типу так зв[аних] «carmina curiosa».
«В «Передмові до чительника» Величковський з’ясовує мотиви, якими він керувався, коли складав свої вірші. Боліючи серцем, — каже він, — через те, що різні народи, «звлаща в науках обфитуючіє», мають багато як ораторських, так і гарних «поетицких трудолюбій», а «в Малой нашой Россіи до сих час таковых нЂ от кого тыпом выданых не оглядаю трудов», я, як справжній син «Малороссійскои отчизны нашеи», вирішив в міру своїх здібностей «нЂкоторыє значнЂйшые штуки поетицкіє руским языком выразити, не з якого языка на рускій оныє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных составляючи, a нЂкоторые и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которые и иншим языком анЂ ся могут выразити».
Далі автор пояснює, що працював не з будь-якої чванливості, але для слави божої і «на оздобу отчизни нашеи и утЂху малороссійским сыном єи, звлаща до читаня охочым и любомудрым», і вимагає уважного читання його віршів: «Єсли [чительник] над кождым вЂршиком так ся много забавит, аж поки зрозумЂєт, що ся в нем за штучка замыкаєт, — велце ся в них закохаєт». «Тут, — пояснює він, — жадных простых (которых и простаки складати могут) не маш вЂршов, тылко штучки поетицкіє». Вони, хоча «суть короткіє, маленкіє, але великую компонуючым их задают трудность и долгого, поки ся зложат, потребуют часу»; є з них і такі, наприклад, як «рак лЂтералный» або «вЂрш чворогранистый», що «за мЂсяць ледво ся зложат». «Єсли бы ся, — закінчує Величковський, — которая штучка здала быти до поймованя притрудною, — слушная рЂч, єдного й другого призвавши, сполне ся домышляти, гды ж всЂ все можем, а єдин всего знати не может, кромЂ всемогущаго бога...» (арк. 16 — 17 зв.).
Ця скарга на «великую трудность», яку задають «компонуючим» їх «штучки поетицькіє», нагадує епіграму «Пишущему стихи», що ввійшла до складу «Антології» Величковського в Києво-Софійському збірнику № 362:
Труда, сущаго в писаній, знати
не может, иже сам не вЂсть писати.
Мнит, быти легко писанія дЂло:
три персти пишуть, а все болить тЂло. (арк. 91).
До речі, епіграма ця не є оригінальним твором Величковського: вона становить більш-менш точний переклад широко вживаного на Заході середньовічного двовірша:
Scribere qui nescit, nullum putat esse laborem:
Tres digiti scribunt, totum corpusque laborat 1.
Після передмови йде основний текст збірника, в якому з’ясовуються характерні ознаки різних «поетицьких штучок» і наводяться їх конкретні зразки. Отже, «Млеко» — це ніби частина поетики, присвячена спеціально теорії carmina curiosa. Види «штучок», які знайшли собі місце в збірнику Величковського, такі: ехо, різні типи т[ак] зв[аних] раків («рак лЂтералный, «рак словный», «рак прекословный»), вірш «чворогранистый», вірш «згожаючійся», «порядный непорядок», «єдиногласный», «єдинопадежный», вірш «азбучный», чотири типи «акростихіса», «жартовный вЂрш», «программа, анаграмма, епиграмма», вірш «многопремЂнителный», чотири типи «лябиринта», вірш у вигляді трикутника, вірш «пресЂкаємый».
Щоб дати більш конкретне уявлення про те, що становлять «поетицкія трудолюбія» Величковського, наведено декілька уривків з різних частин «Млека».
Починається «Млеко» віршами, що належать до типу т[ак] зв[аних] «ехо». За визначенням Величковського, «ехом» зветься вірш, в якому кожний дальший рядок складається з двох складів — «силяб», що повторюють кінцеві склади рядка попереднього:
— Что плачеши, Адаме: земнаго ли края?
— Рая!..
— Кто ти в садЂ снЂдь смертну подаде от древа?
— Єва!
— Кто же Єву в том прелсти, змий ли вертоградскій?
— Адскій!
і. т. д. (арк. 18 — 18 зв.).
Подаючи різні форми «раків», «паліндромів», carmina cancrina 2, Величковський насамперед пояснює, що таке рак «лЂтералный».
1 Хто не вміє писати, не знає, який це труд: пишуть три пальці, а працює все тіло (лат.).
2 Раковидні вірші (лат.).
Це — «вЂрш, которого лЂтеры, и вспак читаючися, той же текст выражают». Далі йдуть приклади:
Анна дар и мнЂ сЂн мира данна,
Анна ми мати и та ми манна,
Анна пита мя я мати панна (арк. 19).
Не можна сказати, щоб ідея, вкладена в ці рядки, висловлена була дуже чітко, проте кожний з них має ту особливість, що йогоможна читати як звичайним способом, так і ззаду наперед, і в обох випадках буде прочитано ті ж самі фрази.
З інших форм carmina cancrina зупинимось на тій, яку Величковський називає «рак прекословный». За його поясненням, це «вЂрш, которого слова, вспак читаючися, противный (тобто інший, протилежний) текст виражают». З трьох, поданих у Величковського прикладів, наведемо такий. Слова богородиці:
Со мною жизнь, не страх смерти,
Мною жити, не умерти, —
коли їх прочитати «вспак», од правої руки до лівої, стають словами винуватниці гріхопадіння, праматері Єви:
Умерти, не жити мною,
Смерти страх, не жизнь со мною (арк. 20 зв.).
«Єдинопадежный» вірш визначається у Величковського як «вЂрш, на єдину каденцЂю кончаючійся, в котором всЂ стишки в єдно сеє имя АННА впадають»:
Роди, избранна,
. . . . . . . . . . . . . . .
Порока странна,
Сладкая манна,
Чистая панна,
Яко нам данна,
Богу осанна (арк. 23).
«Азбучный, — учить далі Величковський, — єст вЂрш, который кождое слово от азбучных лЂтер порядком азбучным зачинаєт». Після цього Величковський пояснює: «Не положены... в нем ъ, ы, ь, Ђ, бо то лЂтеры конечные, а не початоквыє; над то не положены суть и тые — ξ, ψ, θ, бо лЂтеры грецкіє, а не рускіє» і наводить зразок азбучного вірша:
Аз Благ ВсЂх Глубина,
ДЂвственная * Єдина,
Живот Зачах Званным
Ісуса Избранным і т. д. (арк. 23 зв.).
* У Івана Величковського — «дЂвая».
Отже, слова в азбучному вірші розміщені так, що перше починається літерою аз, друге — літерою буки, далі йдуть веди, глаголь, добро, єсть і т. ін.
Вірш «жартовный» — це «вЂрш, который, гды читаєтся, як вЂрш идет (тобто, коли читається звичайно), — жарты тылко строит. Леч гды в нем кождоє словко першои строки з словами другои, противко стоячыми, злучати будеш, — зараз іншый сенс, правдивый, укажет:
Остав молитву, дЂвство растли, злых чти, друже.
ЛЂность люби, сохраняй злость, лай добрых дуже».
Таку жартівливу пораду, таке порушення принципів як християнської, так і взагалі людської моралі дає звичайне читання — читання в горизонтальному напрямку. Читаючи ж по вертикалях, матимемо:
Остав лЂность, молитву люби, дЂвство сохраняй,
Растли злость, злых лай, чти добрых, друже, дуже.
«Сіи вЂрши, — зазначає наприкінці цього розділу Величковський, — не о пресвятой богородици, тылко для штучки поетицкои тут ся положили» (арк. 26).
Не подаючи інших зразків із збірника «Млеко», зупинимося ще коротко на вірші, що зветься «многопремЂнителным». «МногопремЂнителный єст вЂрш, — читаємо в збірнику, — который килка десят разый премЂнятися может...» І Величковський додає, що римляни звали цю форму вірша «протеусом», тобто привласнювали йому ймення морського бога Протея, який постійно міняв свій зовнішній вигляд. Далі йде зразок:
Яко ниву рясно плоды украшают,
Тако дЂву красно роды ублажают.
Ниву рясно плоды украшают яко,
ДЂву красно роды ублажают тако.
Рясно плоды украшают яко ниву,
Красно роды ублажают тако дЂву
і т. д. і т. д. — «до килка десят разый» (арк. 30 зв. — 31).
На останній сторінці збірника під назвою «Остатняя штучка» вміщені три двовірші з підкресленими кіновар’ю окремими літерами Третій, наприклад, з цих двовіршів має такий вигляд:
Автор до чителника
НАстрОЙ навспак цинобру. Єсли угадаєш
ГоршИЙ Кто з Сих? ВОлК? ЧИ ЛЕВ?
То мене познаєш.
Перечитавши підкреслені літери «навспак», справа наліво, матимемо прізвище і імення автора: «Величковский Иоан» (арк. 33 зв.).
Ми закінчили побіжний огляд головних творів Величковського — «Lucubratiuncula», «Зегар» і «Млеко». В тому ж стилі «барокко» в українській літературі XVII ст. виконані панегірики на пошану митрополита Петра Могили 1630-х і 40-х рр., найстаріша українська гомілетика, складена Іоаникієм Галятовським під назвою «Наука, альбо способ зложеня казаня», проповіді того ж таки Галятовського, Барановича й Стефана Яворського, численні панегірики на пошану Мазепи (до 1708 р.) і окремих представників генеральної старшини і вищого духівництва кінця XVII і початку XVIII ст. Вірші стилю барокко рекомендують і відомі нам українські поетики кінця XVII — поч. XVIII ст.
Поруч з цією літературою, яка зміцнювала блиск і могутність вищих кіл українського суспільства і яка була цілком незрозумілою і нецікавою для народної маси, існувала поезія, яка обслуговувала ці маси — прості, безхитрісні думи і вірші про війни Богдана Хмельницького, про соціальні зрушення часів Хмельниччини, про зраду Мазепи, про воєнну доблесть фастівського полковника Семена Палія.
Порівняння вишуканої поезії барокко з цією безхитрісною поезією народних мас наочно доводить, яка величезна різниця існувала в ті часи між верхівкою і низами українського суспільства, і наочно пояснює нам, чому народні маси не пішли ні за послідовником аристократичної Польщі Виговським, ні за прихильниками турецько-татарської орієнтації Юрком Хмельницьким і Дорошенком, не стали під прапор шведського короля Карла XII і гетьмана Мазепи.
Поезія барокко перешкоджувала зростанню реалістичних тенденцій в давній українській літературі. Проте вона дала і деякі позитивні наслідки, оскільки сприяла розвитку літературної мови, підсилювала техніку віршоскладання, збагачувала словник літературознавчої термінології.
Ще два — три слова про історію рукопису, в якому збереглися збірники «Зегар» і «Млеко». Після смерті їв. Величковського рукопис «Зегара» і «Млека» (можливо, автограф) переховувався у його потомків і на початку XX ст. належав священикові Замкової церкви в м. Ніжині Олександру Величковському. Від нього в 1908 році рукопис потрапив на виставку XIV Археологічного з’їзду в Чернігові 1. Невідомі досі в науці вірші Величковського тепер, у зв’язку з виставкою, зацікавили дослідників старого письменства — проф. В. М. Перетца та декого з його учнів (О. С. Грузинського і К. Л. Нєвєрову). В замітках 1909 — 1913 рр. ці дослідники подали короткі відомості про рукопис Величковського і навели 3 — 4 рядки віршів з «Млека» 2. Пізніше, використавши замітки проф. В. Перетца, О. Грузинського і К. Невєрової, «Млеку» приділив певну увагу проф. M. H. Сперанський в роботі «Тайнопись в югославянских и русских памятниках письма» 3.
1 Каталог Выставки XIV Археологического съезда в г. Чернигове. Под ред. П. М. Добровольского. Чернигов, 1908. Отдел рукописей, стор. 14, № 118.
2 Див. В. Н. Пepетц, Новые труды по источниковедению древнерусской литературы и палеографии. Вторая серия I — Х, К., 1909, стор. 23 — 24; його ж, Отчет об экскурсии Семинария русской филологии в С.-Петербург 20 февраля — 6 марта 1910 г. К., 1910, стор. 8; те ж, в Полтаву и Екатеринослав 1 — 9 июля 1910 г., К., 1910, стор. 28; те ж, в С.-Петербург 23 февраля — 3 марта 1913 г., К., 1913, стор. 29 — 31.
3 Энциклопедия Славянской филологии, вып. 4/3, Л., 1929 стор. 131 — 133, 141.
З виставки XIV Археологічного з’їзду рукопис «Зегара» і «Млека» повернувся в Ніжин, а після смерті Олександра Величковського став власністю проф. Ніжинського Педагогічного Інституту О. С. Грузинського. В грудні 1924 р., на підставі цього рукопису, проф. О. Грузинський прочитав на засіданні кафедри культури і мови доповідь на трохи несподівану тему: «Іван Величковський, український футурист XVII ст.». Доповідь залишилась ненадрукованою. В листопаді 1945 р. рукопис «Зегара» і «Млека» був придбаний Інститутом української літератури АН УРСР.
Як видно з наведеної вище характеристики, «Lucubratiuncula» «Зегар» і «Млеко», що становлять важливу частину літературної спадщини Величковського, належать до найяскравіших зразків українського барокко кінця XVII ст. і заслуговують на уважне й поглиблене вивчення. Зважаючи на це, я виготував з них максимально точні копії, і копії ці разом з відповідним вступом і коментарем будуть, сподіваюсь, колись надруковані в Видавництві АН УРСР, або в Видавництві Київського Університету.
МАЛОВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XVIII ст. ІВАН ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ. Сергій Маслов, член-кореспондент АН УРСР. – К., 1955 р. – izbornyk.org.ua
|
