|
Сковорода Григорій :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
В. Шинкарук, І. Іваньо
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
1.
Ідейна спадщина Григорія Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст. Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класів феодально-кріпосницького ладу: їх злочинність і аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протесту проти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та влади матеріальних речей над людиною.
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака.
В 1734 — 1753 рр. з перервою навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741 — 1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Потім знову навчався в Академії, а в 1745 р. виїхав до Угорщини (1745 — 1750 рр.). На початку 1751 р. викладав поетику в Переяславській семінарії, де розробив курс лекцій, згодом заборонений місцевим єпіскопом 1. Після звільнення з семінарії Сковорода знову вчився, а потім був домашнім учителем. З 1759 р. він працював на посаді викладача в Харківському колегіумі, але через вільнодумство і сутички з наставниками колегіуму знову був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. В 1768 р. Сковороду востаннє запросили викладати у додаткових класах при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційно-церковною, його звільнили з посади, позбавивши можливості педагогічної роботи, до якої у нього були і хист, і відповідні знання.
Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Саме в цей період і створив він основні філософські твори. Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка, Золочівського району).
1 Дати навчання Сковороди в Академії, перебування в Угорщині та викладання в Переяславській семінарії уточнено на основі таких останніх досліджень: Tardi Lajos. A tokaji Orosz Borvasárló Bizattság története (1733 — 1798). Sárospatak, 1963; Várodi-Sternerg János. Kijovi diákok Magyarországon a XVIII században. Utak és találkozások. Uzsharad Kárpáti Könyvkiadó, 1971; Леонід Махновець. Григорій Сковорода. Вид-во «Наукова думка», К., 1972. 12
Складна і суперечлива постать Сковороди, його ідейна спадщина не раз ставали об’єктом боротьби прогресивних та реакційних напрямів суспільної думки. Ця боротьба триває і донині. Реакційні ідеологи буржуазно-націоналістичного напряму вихваляли і вихваляють найслабкіші сторони світогляду мислителя, всіляко підносячи історично обмежені його ідеї до рівня незаперечних істин та затушковуючи й фальсифікуючи прогресивний зміст його спадщини. Подібні тенденції завжди діставали відсіч з боку прогресивних діячів української та російської культури.
Літературний та філософський доробок Сковороди і його незвичайна біографія викликали інтерес до себе ще за життя автора. Проте в дореволюційні часи в особі Сковороди приваблювала головним чином незвична постать мандрівного філософа, а не його творчість.
Літературні твори Сковороди, передусім його кращі вірші та пісні, привернули увагу письменників та критиків раніше, ніж філософські твори. Окремі з них одержували своєрідну художню інтерпретацію кобзарів, лірників та різних анонімних наслідувачів кінця XVIII — початку XIX ст. До цієї традиції примикає навіть напівпародійна обробка пісні «Всякому городу нрав і права» І. Котляревським. Про Сковороду як про письменника збереглися висловлювання Т. Шевченка, І. Срезневського, О. Потебні, П. Житецького, М. Костомарова, Г. Данилевського, М. Петрова та ін. Але показово, що «Басни Харьковскія» майже не викликали відгуків критики і мало вплинули на розвиток української прози 30 — 40-х років XIX ст. З домарксистських дослідників та письменників тільки один І. Франко належно оцінив і визначив місце в українській літературі художньої спадщини Сковороди. Окремі його оцінки зберігають значення і сьогодні.
В пожовтневий період з’являються перші спеціальні дослідження, присвячені аналізові віршів та байок, їхньої тематики, жанрово-стилістичних особливостей. У 20 — 30-х роках ці дослідження репрезентують О. Дорошкевич, А. Музичка, М. Плевако, О. Грузинський, в 40 — 50-х роках — П. Попов, П. Тичина, П. Яременко, Т. Пачовський, С. Пінчук, Ф. Шолом, А. Ніженець, Л. Махновець; в 60-х роках, крім названих, — Г. Сидоренко, В. Крекотень, І. Серман, С. Дігтяр та багато інших.
Спільними зусиллями цих авторів розкрито ідейно-тематичний зміст літературної спадщини Сковороди, вплив його творів на наступний розвиток українського письменства, їх місце в літературному русі того часу, їх значення в розвиткові художнього начала в українській літературі. Проте ще залишається значна кількість нез’ясованих питань. Зокрема, належить глибше розкрити зв’язки поета і байкаря з письменством 13 його попередників, відношення його творчості до культури барокко, творчу еволюцію, що привела його на шлях діалогів та притч, які водночас належать і літературі, і філософії, естетичні погляди автора та інші проблеми, зумовлені поєднанням в особі Сковороди письменника і філософа.
Хоча про Сковороду як філософа вже писали і перший його біограф М. Ковалинський, і коментатори І. Снєгірьов, І. Срезневський, А. Хиждеу, М. Сумцов та ін., спеціальні дослідження філософських поглядів Сковороди з’являються тільки наприкінці XIX ст. у зв’язку з відзначенням сторіччя від дня його смерті, коли вперше стала доступною ширшому колу основна спадщина філософа завдяки публікації його творів Д. І. Багалієм. У цей час на творчість Сковороди звертає увагу і буржуазно-дворянська історіографія. З’являються праці О. Єфіменко, Ф. Зеленогорського, Ф. Кудринського, М. Петрова, В. Леонтовського, М. Гусєва, В. Ерна та ін. Однак праці дворянсько-буржуазної історіографії спотворювали ідейний зміст спадщини українського просвітителя.
Націоналістичні фальсифікатори Д. Чижевський, І. Мірчук, В. Зеньковський, відриваючи вчення Сковороди від традицій народного вільнодумства та від філософської думки інших народів, у своїх писаннях прагнуть зобразити мислителя одиноким представником філософської думки України. Вони вихолощують соціальний зміст його творів, які були відповіддю на потреби епохи, затушковують їх зв’язок з поглядами трудового селянства, намагаючись прив’язати їх до християнської моралі та аскетизму. Так, для Чижевського в плані впливів на Сковороду мають головне значення «отці церкви» та німецькі містики, а аскетизм та містицизм постають як домінуючі ознаки його філософії. У відповідності з цим націоналістичні дослідники всіляко применшують значення критики Сковородою святого письма та антиклерикалізм мислителя. Більше того, у націоналістичних публікаціях робляться спроби довести, що у Сковороди, мовляв, скристалізовані «всі риси українського народу». Власну націоналістичну спрямованість вони намагаються приписати мислителю, якому чужа національна обмеженість і який був поборником дружби народів. Умови для всебічного вивчення світогляду Сковороди на засадах наукової методології створюються тільки в пожовтневий період. У 20 — 30-і роки вивченням теоретичного змісту творів Сковороди займалися Гн. Хоткевич, М. Гордієвський, А. Ковалівський, П. Пелех, В. Петров, М. Ладиженський, І. Очинський, Б. Скитський, П. Демчук та інші історики філософії. Щоправда, в їхніх працях немає одностайності в оцінці поглядів українського мислителя; поряд з тонкими спостереженнями і правильними висновками у них є низка неглибоких, непереконливих, а часто й помилкових тверджень. 14
Розкриттю суттєвих сторін філософії Сковороди в 40 — 60-х роках сприяли статті й монографічні дослідження О. Трахтенберга, З. Мелещенко, Т. Білича, І. Табачникова, П. Шкуринова, А. Брагінця, М. Редька та ін.
Подальша робота по вивченню філософської спадщини Сковороди, очевидно, полягає в з’ясуванні конкретного змісту його онтології, гносеології і передусім морально-етичного вчення, його соціально-історичного підгрунтя.
Для того, щоб відповісти на питання, що являє собою Сковорода як мислитель і письменник, необхідно поглянути на епоху, в яку він жив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу.
У середині XVIII ст. в Росії та на Україні завершується розвиток феодально-кріпосницького ладу і водночас інтенсивно розвиваються капіталістичні відносини.
Прагнучи зміцнити владу поміщиків і козацької старшини, яка в той час все більше перетворювалась на звичайних кріпосників, царизм зміцнює репресивний апарат, на Лівобережній і Слободській Україні утворює намісництва, ліквідує Запорізьку Січ, офіційно узаконює як загальну систему кріпосне право, надає все більших привілеїв українській шляхті. Хоча антифеодальна боротьба не припинялася протягом всього XVIII ст., особливо величезного розмаху вона набула в його другій половині. Інтенсивне формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правоборежній Україні 60-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін гайдамаччини поширився і на Лівобережжя, де жив Сковорода. За його життя відбулося пугачовське повстання (1773 — 1774 рр.), що мало великий резонанс і на Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі.
Усі ці події, визвольна боротьба трудящих знайшли відображення у філософській спадщині Сковороди: певні їх відгуки виразно відчутні і в листах, і в творах періоду формування його світогляду.
Обставини склалися так, що студенту Києво-Могилянської академії Сковороді понад два роки випало прожити в Петербурзі. Перебування в Петербурзі сприяло глибшому ознайомленню його з російською культурою, яка справила великий вплив на формування його поглядів. Поряд з цим знайомство з паразитичним, розбещеним життям царського двору та його камарильї викликало відразу в юнака, спричинилося до залишення ним придворної капели. Зіткнувся він і з приниженням з боку переяславського поміщика. С. Томари, в маєтку якого працював учителем, і з переяславським єпіскопом-мракобісом 15 Н. Срібницьким під час викладання в Переяславській семінарії. Але особливо колоритною фігурою, яка уособлювала ненависний Сковороді світ, був бєлгородський єпіскоп П. Крайський, під наглядом якого перебував Харківський колегіум. У цього духовного пастиря, як свідчить опис майна після його смерті в 1768 р., зосталося «десять запометованих мешочков, находившихся в подголовке» золота й срібла, безліч інших коштовностей та величезна кількість «питій и ядей разных» 1. Тим часом він зволікав відкриття додаткових класів, покликаючись на відсутність коштів.
1 Див.: А. С. Лебедев. Белгородские архиереи и среда их архипастырской деятельности по архивным документам. Харьков, 1902, стор. 152 — 153.
Сковорода на кожному кроці бачив навколо себе жорстоких поміщиків, пройнятих жадобою збагачення та домаганням урівняння в правах з російським дворянством. Щоб зміцнити своє соціальне становище, українська старшина вживає ряд економічних та політичних заходів, які виражаються в перебудові маєтків, розведенні англійської худоби, в орієнтації на зразки побуту російських дворян тощо. Панівна верства, що вже встигла позбутися ідеалів і звичаїв періоду визвольної війни, переживає процес переродження в «новоспечених» дворян. Якщо їй і властиві певні ідеали, то це насамперед виявляється у виборюванні однакових прав з дворянством російським. Це, за окремими винятками, тупі неуки, у яких вищі духовні інтереси витіснені модою — модою збагачення, колекціонування коштовностей, творів мистецтва тощо з метою політичного самоствердження. І не випадково згодом І. Франко, маючи на увазі вищі прошарки українського суспільства, називав XVIII ст. віком занепаду, духовної кризи.
Огиду й осуд викликають у Сковороди прояви нової буржуазної психології та моралі, пов’язані з зародженням і розвитком в надрах феодального ладу капіталістичних відносин. Але особливо бридку картину звичок і вчинків являло собою життя духівництва. Сковорода переконується, що «златожаждны», сластолюбні та лицемірні пастирі є гіршими рабами плоті, ніж миряни, що вони значно перевершують останніх у розпусті та користолюбстві.
Світ, у якому панує суспільна нерівність, у якому імущі верстви, не обмежуючись володінням маєтками, посадами, нещадно політично і духовно гноблять трудящих, — цей огидний світ не бажає прийняти Сковорода. Мислитель не тільки негативно ставиться до такого світу, але й шукає засобів боротьби з ним.
Сковорода не міг не помітити того, що боротьба народних мас за свободу та їх прагнення до справедливого перероз-16поділу соціальних благ часто в ті часи оберталися ще більшим посиленням експлуатації та гноблення трудящих. Усвідомлення цього, а також спостереження процесу зростання несправедливості та злочинств, занепаду високих духовних цінностей на тлі обожнення матеріального багатства спонукають Сковороду до вироблення вчення, у якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переноситься у сферу моралі, що будується на імперативі додержання тієї природи, яка є першопричиною всього сущого, включаючи і людину. Таким чином, у Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникне на грунті освіти, пізнання людьми самих себе. Врегулювання матеріальних відносин та взаємовідносин між людьми залежатиме від додержання певних моральних принципів. В основі моральності і справедливості, на думку філософа, лежить споріднена праця, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання улюбленої роботи приносить насолоду.
Сучасник Жан-Жака Руссо і Дені Дідро, Лессінга і Гердера, М. Новикова і О. Радищева, він глибоко сприйняв дух тогочасного просвітительства, світлу віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди й справедливості. Важливу роль у цьому відіграло його десятирічне навчання в Києво-Могилянській академії, де зусиллями Феофана Прокоповича та інших прогресивних діячів вітчизняної культури значного впливу набули просвітительські традиції.
За ідеологічним спрямуванням своїх поглядів Сковорода близький до тогочасних буржуазних просвітителів. Його філософське вчення виражало антифеодальну ідеологію, об’єктивно воно служило інтересам утвердження буржуазного суспільства, яке йшло на зміну феодалізму. Проте Сковорода відрізняється від буржуазних просвітителів. На відміну від них він рішуче таврує не лише феодальні пута, а й тенета ранньобуржуазних відносин. Йому органічно чуже визнання приватного інтересу провідним рушієм людських вчинків, зведення людської «природи» до своєкорисливих матеріальних чинників її поведінки, що було так властиво буржуазним просвітителям XVIII ст. Сковорода повстає проти всіх сил соціального поневолення людини і насамперед проти влади речей, багатства, здирства, користолюбства, наруги над вільним потягом людини до відповідної її нахилам, «сродної» праці. У своїй творчості Г. Сковорода відбив соціальний протест трудящого селянства проти дедалі зростаючого поневолення, гнівний моральний осуд трудящими глитайства, здирства, панства, появи первісного капіталістичного нагромадження і кріпосницьких відносин. 17
Вихований у трудовому житті ще не покріпаченої козацької родини, він сприймає все, що руйнує це життя, як ворожий, не відповідний людині, її справжній природі світ, світ морального розтління, влади речей, розпусти, зажерливості, духовної спустошеності. Саме про цей світ соціального зла він писав: «... Мыр же есть море потопляющихся, страна моровою язвою прокаженных, ограда лютых львов, острог плЂненных, торжище блудников, улица сластолюбная, пещь, распаляющая похоти, пир бЂснующихся, лик и коровод пяно-сумозбродных, и не истрезвлятся, дондеже изнурятся, кратко сказать, слЂпцы за слЂпцем в бездну грядуще» (I, 499 — 500). Світ як морально неприйнятна, згубна для людини дійсність набуває у Сковороди філософського значення. На відміну від Канта, у якого світ теж «лежить у злі», Григорій Сковорода джерелом цього зла вважає не природу людини, а, навпаки, невідповідність природі, прагненню до справжнього щастя. Світ зла — це певний спосіб життя, який підлягає моральному засудженню.
Буржуазні дослідники філософії Сковороди доклали немало зусиль, щоб довести, нібито український просвітитель не пов’язував суспільного зла з конкретними соціально-класовими носіями. Та з цього нічого не вийшло, бо їх намагання суперечать всьому духові філософії Сковороди. До світу зла Сковорода відносив передусім панство. В одному зі своїх листів до М. Ковалинського він застерігав, що панський двір — це «кубло обманів і злочинів». Піклуючись про долю учня свого друга, який проживав, певно, десь у панському маєтку, він писав: «Коли б він був у безпечнішому місці, я менше непокоївся б, але ж він перебуває у панському дворі — кублі обманів і злочинів» (II, 218). Не менш негативним є й його ставлення до царизму. «Найнечестивішою людиною, — писав він, — був Ірод, до краю зіпсований своїми звичаями і вихованням, він звик до розкоштів настільки ж, наскільки, як ми бачимо, звикли до них сучасні магнати... Я не високо шаную і не поважаю не тільки таких царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів» (т. II, стор. 364). Отже, йдеться про негативне ставлення до царизму. Більше того, царизм, на думку мислителя, є тією опорою, на яку спирається світ зла:
«О міре! Мір безсовЂтный!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнавЂтный!
Вихрь развЂет сей прах». (II, 34).
Про суспільно-політичний ідеал Сковороди свідчить його ідея «горней республики», де республіка проголошується як ідеальний стан. 18
Важливішим джерелом соціального зла Сковорода вважав дух наживи, сріблолюбства: «...Корень всЂм злым есть сребролюбіе, отсюду выросли тяжбы, войны, отравы, убійства, воровскіе монеты, затЂи, вражды, неудачи, печали, отчаянія, страстныя піанства, саморучные убійства...» (II, 434).
Отже, світ зла у Сковороди досить конкретизований; носії соціального зла — це глитаї, здирники, панство, царизм. Саме цей світ мав на увазі український просвітитель, коли казав: «Мір ловил меня, но не поймал».
Сковородинську ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розуміти як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Мислитель, який ставав на «прю» із самим чортом («Пря БЂсу со Варсавою»), зовсім не примиренець. Більше того, у своїх повчаннях він писав: «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух» (II, 218). В одному з віршів Сковороди ця думка виражена ще кристальніше: «Пам’ятай, що наше життя — це безперервна боротьба» і «перший ворог..., — це ти, нарум’янена мавпо, ти, світе» (там же, стор. 356). Незалежність від світу зла, непідпадіння під вплив його спокус і звад, на думку філософа, треба виборювати, досягати через боротьбу зі злом.
Однак було б неправильно розуміти заклик Сковороди до боротьби зі світом як ознаку революційності його поглядів. Революціонером Сковорода не був. Історична обмеженість його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи; їх треба відкрити, пізнати й привести в дію. Необхідно просвітити людей, навчити їх долати зло і вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і склалось його просвітительське, утопічне вчення.
У свідомості народу образ Сковороди пов’язувався зі звичним для того часу портретом мандрівного дяка-філософа. Висока філософська освіченість у Сковороди сполучалася з мудрістю людини з народу. Зневага до сильних світу цього, протест проти несправедливості і зла, засудження багатства і наживи, духовна незалежність створили Сковороді в народі добру славу. Його пісні та «псалми» вже у XVIII ст. увійшли до репертуару кобзарів та лірників і побутували там до початку XX ст. Народним співцям були близькі спосіб життя та поведінка Сковороди.
Сучасник Сковороди Ф. Луб’яновський, який зустрічався з ним в останні роки, писав: «Пристрасть його була жити в селянському середовищі, він любив переходити від слободи до слободи, з села в село, з хутора в хутір; всюди і всі його зустрічали й проводжали з любов’ю, в усіх він був свій... 19 Господар хати, куди він заходив, насамперед придивлявся, чи не потрібно було чогось полагодити, почистити, змінити в його одежі та взутті: все це відразу й робилося. Особливо мешканці тих слобод та хуторів, де він найчастіше і найдовше залишався, любили його як рідного. Він віддавав їм усе, що мав: не золото та срібло, а добрі поради, напучення, дружні докори за незгоду, неправду, нетверезість, несумлінність... втішався, що труд його мандрівного життя не був зовсім безплідним» 1. Сковорода, справді, був бажаним гостем у простих людей, завжди знаходив у них притулок, харчі та доброзичливе ставлення. Мандрування по Україні давало йому багато матеріалу для критики соціальної несправедливості. В його вченні помітно відбилися суперечності селянських рухів доби феодалізму, переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його помислів і прагнень. Сковорода рішуче засуджував гонитву за наживою, чинами, грунтами, багатством, висловлював протест проти суспільних порядків, що несли ницість духу, занепад високих моральних і духовних цінностей.
1 Див.: Ф. П. Лубяновский. Воспоминания. «Русский Архив», т. I, 1872, стор. 106 — 107.
Нас не може не захопити постать Сковороди, незвична життєва його поведінка, послідовність в обстоюванні свого вчення, безкомпромісність натури, панування над обставинами власного життя. Всестороння природна обдарованість рідкісна пам’ять, музичний слух і голос, розвинуті завдяки одержаній освіті, дозволили йому зробити істотний внесок у вітчизняну культуру. Він пише пісні і сам складає до них музику, вправно грає на кількох музичних інструментах, засвідчує задатки таланту в графіці, не кажучи вже про найголовніше, — створює свої визначні філософські твори. Причому ці твори написані в складних умовах мандрівного, матеріально не забезпеченого життя!
Багато дослідників твердять, що Сковорода належить до тих мислителів, спосіб життя яких перебуває у повній гармонії з їхнім вченням. У цьому, звичайно, є певна рація, однак цієї гармонії не слід перебільшувати, оскільки саме вчення Сковороди було суперечливим. Його гаряче прагнення знайти «гармонійну рівновагу» духу в умовах панування зла і несправедливості лишилося нездійсненною мрією.
Протягом усього життя Сковорода послідовно уникає всього того, що могло б уярмити його дух, волю до постійного творення. Він звелів написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Високоосвічена людина, він не побажав перейти на бік панівних класів, а залишився з народом, до якого належав від народження, ставши справжнім виразником його прагнення до щастя. 20
Біографія Сковороди — захоплююча сторінка боротьби проти сил соціального гноблення, приклад мужнього служіння ідеям соціального прогресу. І кожного разу, коли ми згадуємо його ім’я, перед нами постають безсмертні образи народних правдолюбців.
2.
Роки навчання, перебування в Петербурзі, Москві та за кордоном, вчителювання в Переяславі та Харкові збгатили Сковороду знанням життя, вплинули на формування його світогляду, творчих здібностей. Обгрунтування і захист обраного життєвого шляху, намагання зробити власний досвід надбанням людей змушувало його шукати відповідних шляхів і засобів. Це диктувалося не лише потребою самозахисту від нападів лицемірних церковників, а й внутрішньою потребою створити вчення, яке відкрило б шлях до досягнення вільного і щасливого життя. Вже в 50 — 60-і роки в пошуках найзручнішої та найвідповіднішої форми вираження своїх думок він звертається до віршів та листів. Тому віршові твори та листи і є одним з головних джерел для характеристики світогляду Сковороди цього періоду.
У значній частині віршів-пісень філософські роздуми дістають емоційно-образну інтерпретацію. Окремі поезії засвідчують, що Сковорода став визначним українським поетом-ліриком.
Основу його літературної спадщини становлять два збірники: віршований («Сад божественных пЂсней») і прозаїчний («Басни Харьковскія»). До першого циклу примикають фабули та пісні 60-х років, здебільшого пов’язані з викладанням поетики у Харківському колегіумі.
Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної української поезії XVII — XVIII ст. Він засвідчує свою обізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких, як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський, цінує й популяризує твори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю в широких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати зв’язок його творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейнохудожніми достоїнствами характеризуються саме ті поезії Сковороди, в котрих відчутний цей зв’язок.
Нарешті, було б помилкою ігнорувати значення для Сковороди як поета знайомства з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI — XVII ст. З римських поетів Сковорода віддавав шану таким славетним поетам, як Горацій, Вергілій та Овідій. Частину його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади 21 з творів цих поетів, близьких Сковороді багатьма рисами свого поетичного світовідчуття. З новолатинських поетів Сковорода цікавився і перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія (Гозія).
На формування Сковороди як поета зробили вплив також теоретичні настанови риторик та поетик, які він мав можливість засвоїти в Києво-Могилянській академії настільки, що й сам викладав поетику спочатку в Переяславській семінарії, а потім — у Харківському колегіумі.
Очевидно, значна частина поетичної спадщини Сковороди є наслідком педагогічної роботи. Він викладав поетику, а, як відомо, в обов’язок вчителя входив не лише теоретичний виклад віршування, а й практичні поетичні вправи, що могли б правити за зразок того, як писати вірші. Згодом своїм поетичним вправам він почав, очевидно, надавати більшого і самостійного значення, особливо тим, у яких популяризував свої філософські ідеї. Саме це й спонукало його звертатися до поетичної форми в 70 — 80-і роки, коли, мабуть, і були об’єднані раніше написані твори в збірник зі спільною назвою.
Тематика та образи його пісень, кантів та псалмів пов’язані з традиціями, але разом з тим у них відчутно звучать і певні нові, незнані раніше поетичні тенденції та мотиви. Сковорода віддав данину панегіричному жанру. Києво-Могилянська академія з давніх-давен славилася як школа, де вміли складати панегірики на честь сильних світу цього. В більшості ці вірші не мали ніякої художньої цінності, і писали їх спудеї з чисто практичною метою — звернути на себе увагу тих, хто міг допомогти зробити кар’єру. Нестриманість і нескромність українських шкільних панегіристів відзначає багато дослідників. Нічого цього ми не знайдемо в панегіричних віршах Сковороди. Недарма поет в числі інших вад свого часу в ранній редакції пісні «Всякому городу нрав і права» відзначає і брехливість тогочасних панегіристів: «Тот панигірік сплЂтает со лжей» (II, 553). Сковорода ніколи і нікого не улещував і не прагнув за допомогою віршів здобути якісь блага: його вірші відзначаються натхненням і щирою схвильованістю. В одній з найбільш ранніх пісень Сковорода прославляє єпіскопа І. Козловича, слідуючи за звичним трафаретом цього жанру. Сковорода виявляє при цьому почуття міри і такту, спонукаючи покровителя до сприяння моральному вихованню громадянства. Ще більшою щирістю, теплотою і оригінальністю характеризується «отходная пЂснь» Гервасію Якубовичу. На загальному тлі панегіричної поезії, сповненої безмірних вихвалювань покровителів, ця пісня могла здатися надто скромною. І Сковорода визнає за потрібне пояснити адресату: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я 22 сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня» (II, 416). Він висловлює своє презирство до лестощів, якими підсолоджували свої твори тогочасні невгамовні панегіристи. Ця тема, очевидно, зачіпала його естетичну свідомість.
Те саме слід сказати й про панегірик Йоасафові Миткевичу, в якому Сковорода вихваляє покровительство наукам, «благость», «кротость», доброту, порівнюючи єпіскопа з добрим садівником. На словесно-образні та формально-стильові особливості вірша вплинули прийоми і засоби, регламентовані поетиками XVII — XVIII ст.
Значно більший інтерес становить та частина віршів Сковороди, яка відбиває духовний стан автора в пору, коли формуються основи його світогляду. Пісні, що належать до 1757 — 1758 рр., відбивають два роди настроїв. Передусім тут відображені мотиви духовного занепокоєння поета перед відповідальними кроками у своєму житті, стан нудьги та печалі, що змолоду гризе, немов іржа сталь, мов міль одяг, і супроводжує його повсюдно. Поет вкладає у вірш силу свого зворушеною почуття і справжнього поетичного натхнення. Пафос вірша — глибока духовна драма людини, яка у розквіті фізичних і духовних сил не може знайти гідного для себе місця на життєвому шляху, нудиться сама собою.
Більш оптимістичні настрої у поезіях цього часу пов’язані якраз з перемогами над «бісом нудоти». В пісні, якою відкривається збірник «Сад божественных пЂсней», відбивається настрій поета, який все більше стверджується в необхідності йти тим шляхом, до якого відчуває внутрішнє покликання. Сковорода вихваляє чисте сумління, як одне з найбільших джерел насолоди, проголошує, що чисте сумління і означає справжнє життя, а відсутність його — смерть. Цим же настроєм пройнятий і другий вірш, який біограф М. Ковалинський відносить до коврайського періоду, а саме «Оставь, о дух мой, вскорЂ всЂ земляныи мЂста». I тут лейтмотивом звучать засудження суспільного зла, поривання до вищої правди, високостей чистого серця та духовних радощів. Він закликає: «Кинь весь мір сей прескверный. Он-то вточь есть темный ад. Пусть летит невЂжь враг черный; ты в горный возвысись град» (II, 9).
Однією з найбільш важливих тем поезії Сковороди є тема вільності, яка звучить передусім у пісні «De libertate», присвяченій Богданові Хмельницькому. Поет звеличує його як «отца вольності» і закінчує твір словами:
О, когда бы же мнЂ в дурнЂ не пошитись,
Дабы вольности не могл как лишитись.
Будь славен вовЂк, о муже избранне,
Волносты отче, герою Богдане (II, 80). 23
Цей вірш становить значний інтерес як для історика літератури, так і для історика філософії. Адже це один з небагатьох творів, у якому Сковорода висловлює своє ставлення до однієї з найбільш визначних подій в історії України. З вірша «De libertate» видно, що вже в 50 — 60-і роки Сковорода пов’язує волю з Визвольною війною на чолі з Богданом Хмельницьким за возз’єднання українського і російського народів.
Мотиви вільності звучать і в інших піснях, зокрема в написаній 1760 р. пісні про духовний спокій. Правда, тут наголошується більше на духовній свободі людини, яка позбулася всього того, що характерне для ненаситних бажань панівних верств:
...МнЂ вольность одна есть нравна
И безпечальный, препростый путь.
Се — моя мЂра в житіи главна;
Весь окончится мой циркуль тут (II, 18).
Критика соціального зла сполучається в його віршах з антиурбаністичними мотивами, які дуже чітко звучать у пісні 12-й.
Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить.
Буду вЂк мой коротати, гдЂ тихо время бЂжит.
В цій майстерно побудованій пісні поет дуже ясно висловлюється про той огидний «світ», якого він не приймає і якому у рефрені протиставляє природу з її мирною тишею полів, лісів, садів. Отже, слова: «Не пойду в город богатый» — не поетична фігура, а справжнє переконання Сковороди. Є у нього й ряд інших висловлювань проти міського життя. Про все зле, що вносить у життя людини місто, Григорій Сковорода говорить з неприязню. З містом він пов’язує «печаль духа» — духовне занепокоєння, невгасиму жагу «Ђздить за морЂ», бажання «красных одеж» тощо.
Життю міста з його гарячковою невсипучістю, виром пристрастей і бажань він протиставляє поезію тихих полів, зелених дібров, настрій безтурботного мандрівника, який дбає не про зовнішні блага, а про дух, і який задоволений тим, що в нього є. Саме таким «буколічним» настроєм породжені рядки:
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлЂба куском
Умру на мЂстЂ таком (II, 25).
У 13-й пісні, в якій Сковорода малює картини рідної природи, також виразно звучать народно-пісенні мотиви. Поета приваблюють такі часті в народній ліриці образи зелених полів, чистих поточків, кучерявих лісів, жайворонка та соловейка і т. п. 24
Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-а пісня «Всякому городу нрав и права», яка виразно виділяється серед інших його пісень. Ніде у нього не знайдемо точніших і конкретніших образів та картин живої дійсності, гострішої постановки животрепетних питань тогочасного життя. Сатиричний пафос її спрямований не просто проти людських вад взагалі, а проти соціальних порядків другої половини XVIII ст. Починається ця пісня словами, за якими яскраво відчутне старовинне прислів’я: «Що не город, то норов, що не голова, то розум». Далі поет розгортає живі і яскраві картини тогочасного життя, типові образи шахраїв і злодіїв, панів і підпанків. Тут і «Петро», який заради чинів витирає панські кутки, і «Федька-купець», який «при аршинЂ все лжет», і лихвар, який мріє про свої проценти, і пани, які, наслідуючи моду, перебудовують свої палаци за іноземним зразком, заводять англійську худобу, скуповують землю тощо; не обійшов поет і крючкотворця-юриста хабарника, який, витлумачуючи права на свій лад, збагачувався на цьому. Поет висміює і панський побут з полюванням зі псами, з п’яними оргіями в маєтках та шинках, з «амурними» справами та ін. Вірш Сковороди дає яскраву картину звичаїв другої половини XVIII ст., в деталях якої легко впізнати його сучасників з різних верств суспільства. Щоправда, ця критика суспільних вад обмежена, оскільки вона спирається тільки на розум та «чисту совість». Проте засудження експлуататорського суспільства, що так сильно звучить у пісні, відповідало настроям і почуванням народних мас. В актуальності змісту твору й слід шукати одну з головних причин її популярності серед народу. Близька широким колам читачів своїм змістом і формою, ця пісня, яка є синтезом книжних та народних засобів, викликала багато наслідувань як цілком фольклорного, так і книжного характеру.
Сковорода в цих поезіях що далі, то виразніше визначає своє негативне ставлення до «світу» як до ненависного світу зла. Він не бажає «за барабаном ити плЂнять городов» або «штатским саном пугать мЂлочных чинов». Зміст вірша дає не тільки відповідь на те, чому Сковорода відмовився від духовної та світської кар’єри взагалі, а й на те, чому він тяжіє не до природничо-наукової, а до етико-гуманістичної традиції. В листах та віршах 60-х років є ряд висловлювань Сковороди, у яких відбиваються його етичні погляди та морально-етичні ідеали, що визначили усю його наступну діяльність. Сковорода дедалі чіткіше викриває злочинність експлуататорського суспільства, моралі наживи, протиставляючи всьому тому волю людини до збереження незалежності своєї особистості від влади багатства. Вчення Сковороди гостро засуджує прагнення панства до розкошів, пишнот і по-25честей. Оспівування вільного життя у згоді з природою утворює основний струмінь поетичних медитацій Сковороди, які поєднують його пісні з майбутніми філософськими творами. Він не раз наголошує на тому, що втрата доброї волі, захоплення золотом і багатством не приносять щастя, а, навпаки, є причиною найбільшого нещастя.
Ліричним піднесенням пройняті поезії, в яких поет оспівує так звані «вічні теми»: життя і смерть, щастя і долю. Ці теми, як відомо, проходять через багатовікові народні пісні та думи. Ідея розумного життя і моральної чистоти визначає мотиви дуже багатьох творів Сковороди. «Чиста совість» — основа й критерій людського життя. «Суще живе» лише той, хто має чисту, мов кришталь, совість, хто тримається на висоті мудрих ідеалів, міри в усьому, самовдосконалення через відмову від надмірності в бажаннях і потребах. «Чиста совість» — ідеал для людини типу Сковороди: людина з чистою совістю не боїться загрози смерті. На думку поета, людське життя, подібно до пісні, гарне не тривалістю, а чесністю. Адже «лучше час честно жить, неж скверно цЂлый день». Критерієм цінності життя в його піснях виступає моральний принцип — доброчесність, «чисте серце», добре сумління.
Щастя у Сковороди не пов’язане з прагненнями і пристрастями, які хвилювали тогочасних панів і попів. Капітали, грунти, доми, маєтності, слава, — все це не мало для нього сенсу і ціни. І поет в одному з віршів загострює свій виклик не лише в лірично-особистому, а й у соціальному плані:
Вас бог одарил грунтами, но вдруг может то пропасть,
А мой жребій с голяками, но бог мудрости дал часть (II, 43).
Сковорода на всі лади повторює свій основний лозунг, якому сам слідує в своєму житті, закликає нікому ні в чому не заздрити, задовольнятись з «малой части». Певна частина віршів та пісень Сковороди насичена чималою дозою дидактики та моралізаторства, що в якійсь мірі знижує їхню ідейно-художню цінність.
Проміжне місце між поезією і оповідною прозою Сковороди посідають кілька фабул — віршованих сюжетних оповідань-байок, які мають не тільки естетичне, а й морально-повчальне спрямування. Дві з них написані на античні сюжети. В основі байки про Фалеса і бабу лежить езопівський сюжет про мудреця, який, задивившись на зорі, не помітив ями, впаз в неї і лишився без вуха. Мораль байки — необхідно бути обачним у своїх вчинках. Друга байка являє собою переробку міфа про Тантала, який, будучи запрошеним на бенкет богів, побажав зостатися там назавжди, за що був покараний Зевсом: йому дозволили залишитися на Олімпі, але над ним завжди висів камінь, готовий зірватися на його голову. 26
Байка про Тантала, написана з певним травестійно-пародійним присмаком, значно ближче підводить читача до тих шляхів, на яких шукає філософ істини та праведного життя. Письменник з іронією оповідає один із варіантів відомого міфа про Тантала, акцентуючи увагу на деяких побутових деталях, на травестійному трактуванні побуту володарів Олімпу.
Нарешті, ще одна фабула, що розповідає про старця-пустельника Філарета і юнака Філідона; перегукується вона з популярною «Повестью о горе-злосчастии». Тут розповідається традиційна історія «блудного сина» юнака Філідона, який, наслухавшись про мудрість пустельника Філарета, прийшов повчитися мудрості життя і дізнатися, «кій путь жизни свят и твердій?»
Тенденцію до заглиблення в філософську проблематику відбивають деякі латинські вірші Сковороди у листах до М. Ковалинського. Такими є, зокрема, вірші «Про святу вечерю, або про вічність» та «Про примарну втіху», які виражають цілком філософську ідею двох натур.
Огляд поетичної творчості Сковороди був би не повним без характеристики його віршованих перекладів. Залишені ним переклади можна поділити на дві групи: на переклади у справжньому розумінні цього слова і на переспіви. В першому випадку Сковорода дотримується оригіналу, стежачи за тим, щоб «передати дух автора» (II, 349). Такими є сковородинські переклади вірша А. Муре «До Петра Герардія», оди Горація «Про спокій душі». Цікаво, що саме ця ода ще раз «претолкованна малоросійським діалектом» (це 24-а пісня до «Саду»), В цьому випадку Сковорода використовує оригінал Горація як своєрідну канву, яку він заповнює власними думками і почуттями, викладає своє ставлення до сучасності, визначає свій особистий шлях у житті. Використовуючи основні мотиви чужих творів, він надає їм власної поетичної форми, вносить такі зміни у зміст і образну систему, які роблять твір оригінальним, сковородинським.
Набуту майстерність поетичної творчості Сковорода використовує і в своїй філософській творчості. Віршові уривки, які виконують різну ідейно-художню функцію, посідають важливе місце в його філософських трактатах і діалогах. Він не лише широко використовує як цитати рядки з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні рядки і цілі твори, які органічно вростають у тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд з цим він наводить чималі цитати з творів античних авторів або своїх українських попередників. Характерно, що саме в період філософської діяльності Сковорода ясніше усвідомлює свій зв’язок з поетичною традицією і віддає данину шани своїм літературним попередникам. 27
У філософських діалогах з’являється чимало пісень та епіграм, написаних саме у зв’язку з тим або іншим твором. Зокрема поетичні вкраплення в прозаїчному тексті відіграють важливу роль у таких діалогах Сковороди, як «Брань архистратига Михайла с Сатаною», «Пря БЂсу со Варсавою», в притчах «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок». Крім віршованих фрагментів, які виражають думки автора, в цих діалогах значне місце відведено фрагментам, які характеризують погляди, ворожі філософському вченню Сковороди. Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних автором. Такими є «сиренські», «кощунні» пісні, зокрема «Пісня лицемЂров». За допомогою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставить богові «свічищі», править моління, двічі на тиждень постить, відвідує святі місця, добре знає псалтир тощо, а за це просить у бога багатства. Створюючи ці пісні, Сковорода використовує традиції сатиричної та пародійної літератури XVIII ст. Істотним моментом філософської творчості мислителя є також звертання до народних пісень.
Згадане вище поєднання віршів та прози становить давню традицію українського письменства. Вірші не тільки впліталися в канву прозового тексту, а й відігравали роль своєрідних передмов та утворювали кінцівки творів. Вірним цій традиції лишився і Сковорода. В цьому полягає одна з характерних ознак його світосприймання та мислення, органічно пов’язаних з особливістю його духовного розвитку як письменника-філософа.
Вірші (канти, епіграми, уривки), включені в філософські твори, розвивають окремі теми, іноді порушують нові питання або ж являють собою лірико-філософські роздуми. В одних випадках вони є засобом знаходження нових аргументів на користь якоїсь ідеї, в інших — логічно підсумовують авторські міркування. Все сказане свідчить, що вірші в філософських творах Сковороди відіграють важливу ідейно-художню і пізнавальну функцію.
Та на розвиток його поетичного таланту вирішальний відбиток наклала його філософська вдача, його розуміння предмета філософії та обов’язків філософа як навчателя життя. Як відомо, всі пісні у збірці «Сад божественных пЂсней» супроводжуються епіграфами з біблії, а іноді й примітками-коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно, самі пісні по відношенню до епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій — прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі. Однак між епіграфами і віршами немає органічної єдності. В більшості випадків ці епіграфи з’явилися вже після написання віршів, коли Сковорода об’єднував їх в одну збірку. 28
Історія утворення циклу «Сад божественных пЂсней» переконує в тому, що пізніші пісні мають більш абстрактний моралістичний характер і що в межах циклу навіть ранні «світські пісні», завдяки епіграфам зі святого письма та філософсько-моралістичним приміткам, включаються в незвичний для них ідейно-естетичний контекст. Так, у чернетці пісня «Всякому городу нрав и права» мала епіграф з Горація, творами якого почасти й навіяна. А в циклі вона одержала епіграф, згідно з яким начебто походить з іншого «зерна», а саме — з біблії. Це вже цілком виразна спроба по-новому осмислити стару пісню з точки зору тих етично-естетичних поглядів, які склалися в нього у 70 — 80-х роках. Подібні епіграфи супроводжують більшість пісень. Навіть пісня, «претолкована з Горація малоросійським діалектом в 1765 годЂ», включається в контекст «божественних» пісень. До пісень додаються філософсько-етичні та моралістичні коментарі, які мають на меті показати алегорично-символічний смисл більшості його образів. Це перешкодило Сковороді ширше розвинути тенденції, пов’язані з розвитком елементів художнього мислення, на основі яких згодом розвинулася нова українська література.
Ми вже відзначили факт зростання «філософічності» віршованих творів Сковороди. Важливим етапом на шляху до філософської творчості мислителя є «Басни Харьковскія». Збірник складається з 30 байок: перші 15 з них написані в 60-х роках, решта — в 1774 р.
У байках Сковорода, з одного боку, продовжує традиційну тематику байок А. Радивиловського, байок з риторик і поетик, а з другого — виступає як новатор, що розширює ідейнотематичні горизонти байки, виводить байку на шлях самостійного розвитку.
Ідейно-тематична спрямованість байок шкільного репертуару була досить обмеженою потребами практичної моралі. Як і його попередники на ниві байкарства, Сковорода підносить у байках дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; він показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості — розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.
Найбільший інтерес для нас мають байки, в яких Сковорода викриває негативні явища своєї сучасності. Насамперед байкар викриває згубність честолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення до багатства і маєтків, показує безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «самі бЂднЂйшія рабы рождаються из предков, жителстововавших в лужЂ великих доходов» і що «многое множество богачей 29 всякий день преобразуется в нищіи». Особливо цікава з цього погляду байка «Жабы». Байкар показує, що прагнення до багатства пов’язане з небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього щастя, призводять до втрати людиною внутрішньої свободи.
Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитви за славою і чинами. Найвиразніше ця критика звучить у байці «Оленица и Кабан». Тут Сковорода, продовжуючи думку про те, що гідність людини визначається не зовнішніми, а внутрішніми якостями, формулює своє ставлення до стремлінь тогочасного панства. Він твердить, що не родом, не титулами, не чинами і не маєтностями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці висміюються кабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули. «Кабан» — це персонаж другої половини XVIII ст., коли в період покріпачення бідного козацтва частина заможних козаків прагнула закріпити своє становище серед панської верхівки титулами і чинами.
Розглядати ідейний зміст байок Сковороди — означає власне вже розглядати його філософські погляди, оскільки байки органічно вписуються в філософську спадщину мислителя. Однак, враховуючи їхню особливість, можна виділити і «чистий зміст», абстрагуватися від художньої форми, тим більше, що значна частина ідей виражається не стільки в межах фабул, скільки в їхній моралі. В цьому жанрі «тенденційність» автора, його точка зору дістає подвійне відбиття і може бути сформульована більш-менш однозначно. Тим більше, що тут байкар багато говорить від свого власного імені, без опосередкування мовою байкових персонажів. Сюжети байок, їхні образи виступають як одиничне, яке потребує перенесення в площину загального. Співвідношення їх розкриває алегорія, яка виступає як основний принцип мислення. Ідейний змість виноситься за межі байкового вимислу, сюжету, стає до певної міри незалежним від цього сюжету.
Еволюція, яка простежується в історії складання циклу «Сад божественных пЂсней», ще виразніша в історії циклу «Басни Харьковскія».
Сам факт створення першої на Україні збірки байок, в якій цей жанр виведено на шлях самостійного розвитку поза межами риторичних проповідей і шкільних поетик та риторик, є знаменним явищем. Він відбивав нові тенденції розвитку естетичної свідомості, нові потреби у розвитку літературних жанрів як засобу дальшого естетичного освоєння дійсності. Заслугою Сковороди є й те, що з його харківськими байками пов’язане оригінальне сюжетотворення байок на Україні. 30
Розпочавши літературну діяльність як письменник, Сковорода згодом усю свою увагу зосередив на філософських проблемах, підпорядкувавши свої літературно-естетичні уподобання завданням філософської творчості. У філософських творах байка у нього знову набуває функції прикладу. Відтепер вона перестала існувати для Сковороди як самостійний жанр. Тих творчих засобів, що їх дає байковий сюжет, виявилось замало для цілком однозначного спрямування думки читача в напрямі додержання тих чи інших моральних норм. Для Сковороди байка — це символ і алегорія, що дають широкий простір для тлумачення, моралізаторства, повчання мудрої поведінки в життєвих обставинах.
Передмова до «Басен Харьковских» має багато спільного з тими настановами, які містилися в давніх поетиках і особливо в риториках, де байка розглядалася у функції прикладів. Але разом з тим вона містить ідеї, які цілком закономірно випливають з особливостей формування та еволюції світогляду, в тому числі й естетичних поглядів Сковороди. Щоправда, ці естетичні погляди не завжди відповідали усім вимогам, що їх диктували потреби дальшого розвитку естетичної свідомості. Байка, на думку Сковороди, передусім «мудрая игрушка», що в собі ховає «силу». Тому цей «забавний», «фигурний род писаній», твердить він, «был домашній самим лучшим древним любомудрцам», які вміли побачити в них живий образ істини. Автор, ставлячи перед собою цілком певні філософські завдання, прагне до максимального напучення, повчання, хоча і обирає для цього літературний жанр. Байка використовується як привід для філософських міркувань, які б могли існувати самостійно, незалежно від її сюжету. У другій половині байок циклу «Басни Харьковскія» «мораль» поступово зростає, перебільшуючи фабулу в кількісному і якісному відношенні. Центр уваги автора переміщається повністю на мораль, а фабула при цьому перетворюється на функцію прикладу, як і в попередників Сковороди — А. Радивиловського та Ст. Яворського. Моралізація, раціоналістична обробка байкової фабули, як відомо, була звичайним явищем у середні віки, коли майже всі Езопові байки були перетлумачені і до них були додані великі теологічні коментарі.
«Басни Харьковскія» засвідчують, що під час їх написання та обробки у Сковороді над філософом домінував байкар. В межах часу, що минув між написанням перших 15 байок і останніх, естетичні погляди Сковороди змінилися. В другій половині цих байок втрачається властива байкам першої половини художність, автор основну лінію покладає на моралістичні міркування, на навіювання за допомогою аналогій читачеві тих або інших думок. Сковороду дедалі більше захоп-31лює не обробка фабули, а майстерність її повчального витлумачення. Він дбає не стільки про рельєфність образу, яскравість картин чи дотепність діалога, скільки про ідейний зміст, винесений за межі сюжету і розвинутий незалежно від нього відповідно до філософсько-моралістичної настанови. Всьому цьому відповідав певний злам у самій свідомості та естетичних принципах Сковороди, який свідомо перетворює байки на засіб викладу філософських ідей. Мислитель повертається на випробуваний його попередниками шлях філософствування, проповідництва і дотримання відповідного цьому співвідношення художності фабули та моралі. Поява першої збірки байок знаменувала новий крок уперед на шляху ствердження і розвитку жанру, оскільки збірка несла елементи нового, які потім були підхоплені наступними байкарями. Однак сам Сковорода зупинився на півдорозі, підпорядковуючи байковий сюжет потребам філософського трактату. Хоча мислитель певною мірою і сприяв утвердженню нового розуміння художності, світського жанру байки, ліричного вірша, близького до джерел фольклору, але все ж таки над ним ще тяжіли традиційні естетичні уявлення. Він стоїть на порозі нової епохи, коли старе, засноване на релігійних засадах письменство, що об’єднувало водночас літературу, історію, філософію, остаточно вичерпало себе, а нове ще не утвердилося.
Якою б визначною не була літературна творчість Сковороди, в історію української культури він увійшов передусім як видатний мислитель-філософ, який завершує тривалий історичний період розвитку професійної філософії на Україні. Ця філософія не розвивалася на голому місці, а була наслідком творчого-використання здобутків світової думки у вирішенні істотних проблем, пов’язаних з освоєнням нових форм суспільного буття. Сковорода вивчав праці близьких йому філософів і брав з них на озброєння ті або інші філософські та морально-етичні ідеї, перетворюючи їх на вихідні пункти розробки власного вчення. Тому немає нічого дивного в тому, що ідеї, навколо яких він зосереджує свої пошуки, окремо зустрічаються у творах філософів античності, середньовіччя, Відродження та в його попередників з Києво-Могилянської Академії.
Філософське вчення Сковороди формувалося під впливом багатьох чинників, що і зумовило складний його характер. Окрім багатого життєвого досвіду, що переосмислювався під впливом соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це — філософські вчення античності, 32 середньовіччя і Відродження, вітчизняне просвітительство і, нарешті, народна мудрість. Спершу слід показати значення для Сковороди античної філософії. У творах Сковороди є чимало посилань на висловлювання багатьох грецьких та римських філософів. Найчастіше Сковорода апелює до висловлювань з морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. В розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека. При виробленні філософських основ свого морально-етичного вчення Сковорода часто посилається на Арістотеля та Платона. Добра обізнаність Сковороди з античною філософією і критичне використання її положень при створенні власного вчення свідчать про те, що це вчення виникло не в стороні від стовпової дороги світової історії філософії, а саме на ній. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинними. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії нового часу у нього значно менший. Це пояснюється тим, що в центрі уваги Сковороди перебуває морально-етична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Сковорода добре знав твори ареопагітиків і насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.), про якого, за словами М. Ковалинського, він був високої думки. У нас немає доказів знайомства Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Казанського, але зв’язок пошуків українського мислителя з напрямом теоретичних пошуків цих філософів досить очевидний. Сказане певною мірою стосується і зв’язку поглядів Сковороди з окремими ідеями Спінози, Хр. Вольфа та деяких інших філософів. В усякому разі вчення Сковороди про дві натури перегукується з відповідними положеннями Спінози, котрий, як відомо, розрізняв наявність двох натур — тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Сковороди до ідей знаного в Києво-Могилянській академії Хр. Вольфа. Далекий від захоплення вольфіанською логікою й теоретико-природничими аспектами філософії Вольфа Сковорода, очевидно, близький до його трактування філософії як науки про людське щастя.
Не можна з’ясувати своєрідності філософського вчення Сковороди, не беручи до уваги його ставлення до таких джерел, як біблія та міфологія. В історико-філософській літературі, розглядаючи «символічний світ» та його місце в системі поглядів Сковороди, звичайно говорять лише про біблію, оскільки про неї найчастіше згадує сам філософ. Тим часом 33 його твори свідчать, що в цьому «символічному світі» він відводить чільне місце й «біблії» язичницькій — міфології, якій він надає такої ж ваги, як і біблії. У ставленні до біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоелліністичної філософії, патристики та деяких середньовічних авторів. Що ж до міфології, то вона його також цікавить передусім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують кожним буттям. Це зрівняння біблії з міфологією, розгляд їх як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, дуже характерна риса світосприймання та світорозуміння Сковороди.
У зв’язку з щойно викладеним важливо сказати і про зв’язок світогляду мислителя з народною мудрістю, зокрема про вплив на його вчення приказок та прислів’їв, пісенних та казкових мотивів. Те, що Сковорода майже в кожному з своїх творів посилається на мудрість українських, російських, латинських прислів’їв, свідчить не лише про його добре знання фольклору, а й про те, що своє філософське вчення він прагне обгрунтувати з урахуванням здорового глузду народу, його величезного духовно-практичного досвіду.
Залишається сказати кілька слів про значення природознавства як одного з теоретичних джерел поглядів Сковороди, бо в цьому питанні ще й сьогодні виникає багато непорозумінь: існують не досить аргументовані зближення, припускаються помилкові твердження. Український філософ, який пройшов повний курс наук в Києво-Могилянській академії, мав можливість засвоїти усі найважливіші наукові ідеї, які там поширювалися в лекційних курсах. Крім того, в процесі самоосвіти Сковорода також багато надолужив з того, чого не знайшов в академії. Саме це дозволило філософу посісти цілком чітку позицію щодо вчення М. Коперника, виразно побачити величезні успіхи людства в науці і техніці, в пізнанні всесвіту.
У трактаті «Икона Алківіадская» Сковорода, спростовуючи біблійну легенду про створення світу, пристає на думку тогочасної науки про множинність світів і зазначає при цьому, що «каждаго міра машина имЂет свое, с пловущими в нем планетами небо» (I, 385). В його творах знаходимо чимало підтверджень визнання і захоплення успіхами науки і техніки. Однак інтереси Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини і людського щастя. Тому, наприклад, при безперечній і зрозумілій спільності певних рис світогляду Сковороди з поглядами його сучасників, які спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу з двома різними напрямами просвітительства XVIII ст. 34
Загалом Сковорода виходить з механістичного детермінізму і поширює цей детермінізм з неживої природи на людське життя. Звідси й приходить він, з одного боку, до заперечення дії випадку, а з другого — до заперечення можливості чуда, тобто здійснення чогось такого, що суперечить очевидним законам природи. Та разом з тим він визнає на правах своєрідної реальності існування «символічного» світу, за допомогою якого, на думку Сковороди, людина має можливість пізнати невидиму натуру. Це й спричиняється до того, що у світогляді Сковороди ми зустрінемо зовсім вже несподіване сусідство наукових знань про природу з запозиченими з «Фізіолога» та «Бестіарія» відомостями про тваринний і рослинний світ, пов’язаними з фантастичними уявленнями. Ось де причина того, що в творах Сковороди захоплення науково достовірними фактами мириться з міфологічними та фантастичними уявленнями, нереальності яких він не заперечує, але зрештою визнає їх морально-практичну функцію, здатність бути засобом пізнання людиною внутрішнього змісту речей.
На формування світогляду і зміст філософії Сковороди справили значний вплив традиції вітчизняного письменства та філософії XVII — XVIII ст. Сковорода був добре обізнаний з надбаннями філософської думки російського та білоруського народів. Його творчість позначена великим впливом російських мислителів того часу. Провідні ідеї спадщини Сковороди виразно перегукуються з поглядами російських просвітителів XVIII ст. Зокрема таких, як Д. Анічков, М. Поповський, Я. Козельський. За соціальним спрямуванням етичне вчення філософа близьке до ідей і настроїв демократичної інтелігенції Росії другої половини XVIII ст., наприклад до ідей В. Золотницького, Ф. Холчинського, С. Гамалії. Як і ці діячі, Сковорода був виразником ідеї єднання української і російської демократичної культури.
Слід вказати і на зв’язок основних морально-етичних ідей Сковороди з тими ідеями, які визначали зміст українського письменства доби феодалізму. Маються на увазі ідея самопізнання, заклик до доброчинності, засудження непевності й тлінності розкішного життя, проповідь задоволення малим тощо, тобто все те, що становить лейтмотив письменства та філософсько-богословських трактатів таких діячів, як К. Транквілліон-Ставровецький, Петро Могила, І. Гізель, Симеон Полоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський та ін. Крім власне ідейного змісту, в спадщині багатьох із них Сковороду ще приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів. Перш ніж дати аналіз ставлення Сковороди до філософських ідей його безпосередніх попередників з Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст., зазначимо, що в цілому він відчуває більшу симпатію до традицій другої половини 35 XVII ст. У XVIII ст. філософська думка в академії розвивається під помітним впливом тих ідей, які висунув Ф. Прокопович. Політичні погляди Ф. Прокоповича, що грунтувалися на ідеї зміцнення самодержавної влади, були неприйнятими для Сковороди, тоді як в галузі етики він якоюсь мірою міг би спиратися і на погляди Прокоповича. Однак є підстави твердити, що в етиці Сковорода багато в чому зобов’язаний М. Козачинському та Г. Кониському. Принаймні близькість їх етичних поглядів виявляється у двох дуже істотних пунктах, а саме: в позитивному ставленні обох до етичного вчення Епікура і в твердженні про можливість досягнення на землі щасливого життя. Проте відомо, що етика як філософська дисципліна не посідала істотного місця у викладанні в академії. Перенесення філософських пошуків на розробку морально-етичної проблематики слід віднести до ініціативи Сковороди, філософія якого відбиває прагнення знайти шляхи до щастя для соціально скривджених верств трудящих.
Спинимося коротко на розгляді його світоглядної еволюції. Деякі дослідники виходячи з характерної для Сковороди цілісності вчення цілком заперечують у нього будь-яку еволюцію поглядів. Інші визнають наявність певної еволюції в розв’язанні окремих проблем, але, як нам здається, або неточно визначають ці проблеми, або спрощено показують еволюцію його поглядів. Смисл цієї еволюції полягає як в зміні змісту та обсягу філософської проблематики, так і в зміні характеру розв’язання тих самих проблем у різний період,
У 60-х роках у полі зору Сковороди переважають питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні проблеми знаходять своє відображення у віршах, байках і листах до М. Ковалинського та інших осіб. Листи до М. Ковалинського містять багато порад про те, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки самих тих обставин. В цей період, коли у мислителя формуються окремі положення, які згодом лягли в основу його філософського вчення, Сковороду ще міг задовольнити спосіб осмислення тих або інших понять за допомогою художніх образів. Однак у міру розгортання цих понять виникала потреба в більш відповідній предметові мові.
Опанована ним літературно-художня форма не давала бажаного простору для адекватного розкриття тих філософських ідей, до яких він прийшов у кінці 60-х — на початку 70-х років. Перехід від літературно-художніх до філософських форм — діалогів, трактатів та притч — знаменує новий етап його філософської самосвідомості. Основна частина спадщини філософа й складається з трактатів, діалогів та притч, написаних протягом 1770 — 1780-х років, листування та перекладів з Ціцерона й Плутарха. 36
Ми відзначили, що Сковорода як письменник пройшов певну ідейно-естетичну еволюцію, характер якої визначався його еволюцією як філософа. І зрозуміло, що уявлення про неї можна скласти лише на основі всієї сукупності літературних та філософських творів. Філософські погляди Сковороди формувалися поступово; їхньому теоретичному узагальненню передував процес внутрішнього визрівання та обрання ним відповідного способу життя. Потреба обгрунтувати цей спосіб життя й була однією з причин появи філософського листування Сковороди. З іншого боку, перед ним поставала філософська проблема — пояснення смислу життя людини і пошуку для неї шляхів до щастя. Філософська творчість та усна проповідь ідей серед народу і стали основними формами духовно-практичної й теоретичної діяльності українського філософа.
Еволюція філософського мислення позначилася і на формах філософської творчості. Після написання двох повчань і тез трактату «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» Сковорода наприкінці 60-х — у першій половині 70-х років пише переважно діалоги з п’ятьма (і навіть більше) особами, які шукають відповіді на те чи інше питання. Авторську точку зору в діалозі представляє один або два співрозмовники, а інші або допомагають її розвивати, або відтіняють її окремі сторони, або заперечують.
В. Шинкарук, І. Іваньо
|
