Під ковдрою засніженого вечора
нутрує місто.
У зіницях вікон
блакитно фосфорують кінескопи.
На велетах благоповерхових
ворушаться допитливо, здивовано
гнучкі тоненькі вусики антен.
І велети багатоповерхові -
недремні щогли нашої планети -
у нескінченнім русі розсікають
замети галактичної зими.
Нутрує місто океаном вікон.
І сніг рипить у ритмі тисяч ніг.
Нутрує місто.
Гріє дружній сміх...
Із темного провалля поміж хмарами
нараз несміло визирнула зірка -
самотня безпритульниця сніжинка
на вітрі міжпланетної зими.
220
