Знов на стежку повен колос
хилиться все нижче.
Уклонюсь тобі я в пояс,
матінко пшенице.
Під половою-лускою
на твоєму полі
шелестіли колискову
зерна білочолі.
І дзвеніла ти стодзвонно
диво-колосками.
Град лупив тебе з розгону,
зливи полоскали.
Ворон крякав над тобою,
вдови голосили.
та втішала нас до болю
кожна колосина.
Ти шумиш, моя пшенице,
на широкім полі.
Ти звисаєш у світлиці
колосками долу.
Як навіки я спочину,
з грудкою землиці
киньте, люди, хоч зернину
рідної пшениці.
Хай троянди не тривожать
вічної оселі.
Хай заграє над травою
колос мій веселий.
883
