Судилося страждати і радіти
тобі в міцних оковах німоти.
Ув'язнений у сірому граніті,
ти довго ждав примарної мети.
У надра моноліту мовчазного
навік була впресована вона.
Чоло твоє стискала до знемоги
рокована темниця кам'яна.
Ти в камені холодними устами
не міг зігріти серце крижане.
Ти знав, що лід граніту не розтане,
коли у ньому кров не спалахне.
Судилося тобі цвітіння друге -
і ось ти рвеш судину золоту
і пальцями, тремкими від напруги,
розсовуєш гранітну мерзлоту.
Ти б'єш різцем заточеним по венах,
в які гранітна кров твоя вросла.
Карбує лезо полум'ям черленим
овал твого терплячого чола.
Нещадно крає криця перегріта
лице твоє натхненне і просте.
На гранях непокірного граніту
воскресла кров жаринами цвіте.
З граніту проривається на волю
болючий обрис вічного лиця.
Відроджуєш себе по гранях болю
ти розчерком всесильного різця.
186
