Не всихає дерево родинне.
Син росте. І я ще поживу...
Бережу реліквію єдину -
батькову світлину фротову.
Бережу старе, зелене фото,
злущене тротилом і свинцем,
і печуть слова:
"Привіт із фронту!"
писані хімічним олівцем.
Може, поза батькова невдала:
сумовита зморшка на брові,
поспіхом пришпилені медалі,
зім'яті погони польові.
Але пам'ять іншого не хоче.
Світяться тужливо з далини
батькові невиболені очі
відблиском великої війни.
Бережу я пам'ятну світлину.
А настане край моїм трудам -
я свою реліквію родинну
синові у спадок передам.
Не столочать правнуки уперті
забуття обпалену траву.
Понесуть вони, як естафету,
батькову світлину фронтову.
Не змогла солдата побороти
та війна тротилом і свинцем.
І живуть слова:
"Привіт із фронту!"
писані хімічним олівцем.
287
