Прочитаний :  310
|
Творчість |
Біографія |
Критика
СОТНЯ
Балада
І
Сотня спинилася на ніч в долині загірній,
І на узліссі повстанці поринули в сон.
Юні обличчя погладжував вітер вечірній,
Ангели пісню виводили їм в унісон.
Замість коханих вони автомати тримали,
В листі торішнім знайшовши мізерне тепло.
Їхні дівчата в домівках далеких дрімали,
Їхнім матусям не до дрімання було.
Майже нечутно ходила на віддалі варта,
З гір напливала пахка березолева ніч.
Тихо палала прикрита ялицею ватра,
„Тур" у задумі сидів, не змикаючи віч.
Важко страждав за поразку минулої днини, —
Енкаведисти таки віднайшли їхній слід.
Хоч не було в тім його особисто провини,
П'ятеро впало, коли переходили брід.
П'ятеро хлопців, а їм й двадцяти не минуло,
П'ятеро гордих, яким би літати ще вік...
Хвиля по хвилі тіла позатягує мулом,
Все втаємничить безмовний, повільний потік.
Як він творив свою сотню, лиш серцю відомо,
Як підбирав, щоб усі патріоти були,
Вміли долати і холод, і голод, і втому,
Ворога вбити і друга не зрадить — орли.
Перша звитяга, коли ешелон зупинили, —
Молодь з Полтавщини німці у рабство везли, —
Очі щасливі, і бігли до лісу щосили,
Десять сміливців до нього у сотню пішли.
Як воювали, ішли на найважчі завдання,
Били чужинців, як ще запорожці колись,
Завше тримали для себе гранату останню,
За Україну віддати життя поклялись.
Мріяв усіх вояків в однострій одягнути,
Маршем провести по Львову в чотири ряди.
Мріяв... А нині хоча б до світанку добути,
Завтра — лісами в Гуцульщину перейти.
П
Раптом сотенний підвівся, худий, невисокий.
Свист вартового почув: зв'язкова надійшла.
Глянув на неї, і душу наповнив неспокій.
„Друже сотенний! Я вам чорну вість принесла..."
„Чорну? Ну що там? Ти можеш нарешті сказати;”
„Завтра вивозять в Сибір ваше рідне село",
„Наше Потічне? Там ціла родина, там мати.
Звідки відомо?" — „Сказав провідник „Чересло".
„Завтра — це вранці, ще можна здолати дорогу.
„Діра" покличте, нехай поспішає сюди".
Той налякався: „Та що ви! Не йдіть, ради Бога,
Там буде пекло, і нам не минути біди.
Є, окрім того, для нас особливе завдання —
Через Бескиди провести високих осіб".
„Чом не сказали?" — „Хотів дочекати світання.
Думав, дрімаєте". — „Я вже не сплю кілька діб.
Все зрозуміло, потроху на Захід втікають,
Там не так страшно, хоча і чужа чужина".
„Друже сотенний, таке не усім довіряють”.
„Ми не для цього — у нашому домі війна.
Для охорони знайдуть собі інших, спритніших''.
„Друже сотенний, але це для нас. як наказ”.
„Досить, чотарю, не сперечаймося більше,
Слухай команду мою: всі чоти збудити нараз!”
ІІІ
Сонні і кволі стояли стрільці на галяві.
Зорі на них задивлялись з далеких світів,
Вітер куйовдив чуби їх чорняві, біляві,
Холодом віяло від командирових слів:
„Друзі повстанці, пробачте, не дав вам доспати,
Плач материнський нагадує нам, хто ми є.
Ще до схід сонця повинні ми гори здолати
І захистити село верховинське моє.
Ворог лютує, і придумав для мене покару —
В пащу Сибіру закинути ціле село.
Тож порятуймо його від такого удару,
Тож відвернімо разом сатанинськеє зло”.
Маму його пам'ятали з минулого року:
Паски дісталося всім — цілий стіл напекла.
Ще й примовляла і частувала нівроку,
Їм того дня вона, наче рідна була.
Ніжно казала:„Ой, як би то тішився тато, —
Рідні, у мазепинках, ви наші вояки.
Любі синочки, ви так звеселили нам свято,
Ми вам за це повишиваємо сорочки".
Ще розказати хотів про велику родину,
Але стрільці не дали, загули, як один:
„Друже сотенний, рушаймо, бо пізня година,
Йдіть і показуйте шлях до гірських полонин".
IV
Шлях був від першого кроку крутий і нестерпний,
То каміняччя дрібне, то глина глейка.
Через узвори, де лиш ялини й трепети,
Ще й в обличчя — буйновітру навала стрімка.
Чітко йшли в ногу, щоб не відстати від груш,
Ліс продірявленим дахом над ними звисав,
Чоботи слизькались і не трималися купи,
Добре, якщо хто підошви собі підв'язав.
Чоботи злісно землю топтали, місили,
Ніби в усьому, що сталося, винна вона,
Хлопцям здавалось, діяти вже не вистачить сили,
Сила знайшлася — недарма гартувала війна.
З неба зірками валилася наїла безодня.
Низом — змією звивалася бистра ріка.
Перші спинилися, за ними і ціла сотня.
„Що, налякались води?” — провідник дорікав.
Міст десь далеко, і як його зараз шукати?
Взявшись за руки, ріку перейшли убрід.
Мокрі, промерзлі — їм би на хвильку до хати,
Тільки довкола світ холоднючий, як лід.
„Швидше, ще швидше!" — чотові від колег вимагали,
І нарешті вони на полонину зійшли.
Радістю тихою очі в усіх запалали.
Ніби мети головної уже досягли.
Зірка на сході, неначе зрадлива ракета,
Важко звисала, осяюючи схили гір.
Тур намагався вловити знайомі прикмети,
В темінь вдивляючись, він все напружував зір.
Ніч над землею зімкнула могутні долоні,
Тільки на обрії блідо райцентр миготів,
Десь там, в казармах, збиралися червонопогонні.
Щоб налетіть на Потічне із люттю хортів.
V
„Дір” намагався сотенного знов відмовляти:
„Сотню погубимо, друже, це річ непроста”.
Та зрозумійте нарешті, що там моя мати”.
„В кожного мати". — „А мати для мене свята".
„Раджу спочатку відправити рій „Степового",
Знає дорогу, і вашу рідню проведе".
„Як же, а інших? Чотарю, побійтеся Бога,
Їх там понищить розсерджене НКВД.
Батька нам вбили у львівській тюрмі, у підвалі.
Ганя кохана загинула на Колимі...
Знову терпіти і відступати нам далі,
Поки нас всіх не зачинять у їхній тюрмі?
Нині село, а завтра вже вся Україна
Раптом опиниться десь за У ралами, там...
Хай від села залишиться чорна руїна,
Тільки матусю нізащо я їм не віддам!"
VI
Далі йшли мовчки. Внизу гомоніли узвори.
Блимали злістю очі голодних вовків.
Ніч не здавалася і не кінчалися гори.
І не спинявся розмірений крок вояків.
Враз на галяві, як марево, щось забіліло.
Хата, здалося, а в хаті — затишшя, тепло.
Хрест на каплиці, — і в грудях усім защеміло, —
Тут в листопаді їх дев'ять стрільців полягло.
Сотня спинилась, і всі пригадали ту днину,
Як в пастку ворожу потрапив хорунжий „Олег"',
Як відбивали шалену ворожу лавину,
Як хоронили під вечір полеглих колег.
Перехрестились й, закинувши зброю за плечі,
Далі в долину пішли за сотенним услід.
Пишні трепети захищали від холоднечі,
А за горами почав золотитися схід.
VII
Мати сивенька, угледівши сина на ґанку,
Наче завмерла, схопилася за оберіг,
Тільки й промовила:„Сину мій, любий Іванку!
Дякую, Боже, що ти мені сина вберіг!"
„Тур" обійняв її, більше не дав говорити.
„Мамо, беріть свої речі і швидко у бір”.
„Сину, чому?" — „Тут більше не зможете жити,
Енкаведисти вивозять село у Сибір”.
Мати стояла, молилася до Ісуса,
Потім сказала;,Не треба, я буду з людьми.
Ти не журися, колись я ще повернуся.
Я повернуся і тоді побачимось ми”.
„Мамо, збирайтеся! Я сюди привів цілу сотню.
Люди вже знають, до них мої хлопці пішли.
Мамо, швидше, бо тут буде пекло сьогодні.
Хочу, щоб ви десь поряд із нами жили”.
Сина послухавши, вийшла заплакана мати.
З вулиць лунали розпачливий крик і гам:
„Змилуйся, Боже! Краще вже тут помирати...”
„Тур” запевняв їх: „Ми вас не дамо ворогам!”
VIII
Сіро-зелені, тупі грімкотливі потвори
Грізно повзли по звивчастій дорозі в село.
Куряву клубами кидали на темні гори.
В дулах чорної зброї несучи людям зло.
Перша чота їх вогнем автоматним зустріла, —
Закружеляла машина, як ранений звір,
Сонце в долину влучно сипнуло стріли.
Хтось задоволено вигукнув: „Ось вам Сибір!”
Вмить позлітали на землю червонопогонні,
Ті, не ховаючись, вріст на повстанців пішли,
Ті подалися за втікачами в погоню,
Треті поміж кущами до села поповзли.
„Тур” наказав чотовим: „Підпускайте їх ближче,
Потім вдаримо разом з усіх стволів.
Тут ми повинні їх всіх до одного винищить.
Час вже провчити нахабних оцих москалів”.
IX
Буря знялася погожої тихої днини,
Там автомати заграли, а тут — кулемет.
З криком, прокляттям звалилася перша лавина.
Із-за машин зашипів важкий міномет.
Хрипли горлянки австрійських старих карабінів.
Круча гукнув: „Де вам. кляті, від нас могорич!”
Кулі „дум-дум” блискотіли, наче рубіни.
Липнучи до суворих повстаньчих облич.
„Тур” усе бачив, як гинули хлопці довкола, —
Голови їхні звисали, як в наглому сні,
Як підкрадалися понад рікою долом
Енкаведисти, розлючені і навісті.
„Тур” наказав відійти за село ройовому:
„Бий ти їх, друже, і людям дай змогу втекти”.
Знов над селом пронеслась вакханалія грому.
„І за матір мою відповідатимеш ти”.
Кров заливала поранені руки і плечі.
Згинув хорунжий „Хома”, кулеметник упав.
Всіх пригинала шалена вогненна хуртеча.
Та відбивалась нищівно і сотня УПА.
,Дір” нервувався і все кивав головою:
„Я говорив вам, сотенний, я ж вам говорив...
Як воювати з такою страшною ордою?
Може, хоч зараз давайте підем на прорив?”
„Тур” добре бачив: кінчались набої, гранати,
Гаддям розсердженим військо вороже повзло.
Як не хотілося їм в ту годину вмирати,
Тільки рятунку для жодного вже не було.
Страх подолавши, сотенний і слабкість подужав,
Мовчки прощався із друзями по боротьбі.
Трупи повсюди і зброя в багряних калюжах.
Очі у ,Діра” холодні, такі голубі...
То були дужі, розважливі хлопці-соколи.
Звалищем стали подертого одягу й тіл.
Жоден не встане, не усміхнеться ніколи,
Кров уже вибігла з них, розлилася довкіл.
„Друже мій „Діре”, нам вже прориву не треба,
Все відбулося: переможці сьогодні ми...
Глянь, над горою два архангели з неба
Дивляться просто на нас і махають крильми”.
Річка, прийнявши кривавицю гордих героїв,
Завирувала шалено і під землю пішла...
Люди з Натічного вже сховалися за горою,
Десь і хустина матусина там поплила,
„Будьте, рідненька, здорові, готуйте нам віно.
Вічно живіте у нашім зеленім краю.
Нині для мене ви — Мати і Україна,
Нині за вас, дорога, я житія віддаю”.
X
Страшно волали поранені. Постріли втихли.
Кляв все на світі клешоношй рудий капітан:
„Ви пасматрітє, да сколько здєсь нашіх пагібло,
Вот что надєлалі гади, сорвалі нам план...”
„Тур” затаївся, хоч крові багато вже втратив
І білизна” проступала на білім лиці.
Все, що лишилось, — єдина німецька граната,
Довго до млості леліяв її у руці.
І линув востаннє на рідне село, на Говерлу,
Що голубіла, як мрія, у далечині:
„Тільки б ти, Україно, ніколи, ніколи не вмерла.
І пробач всі гріхи, провини пробач мені”.
Кроки зближалися. Тліло румовище бою.
Серце у грудях, здавалось, не стука — гримить.
Вибух і спалах, й залізо, забризкане кров’ю.
Зойки останні. і тиша. І вічності мить.
1997
|
|
