Прочитаний :  431
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ЗЕЛЕНЕ ВЕСІЛЛЯ
Балада
І
Вона — санітарка із сотні „Хорта”,
Він — „Лицар” із сотні „Верхрата”.
Зустрілись у місті, де сині хребти
Зняли в піднебесся Карпати,
Зустрілись на площі, де чети УПА
Проходили під прапорами, —
Там їх командир „Чорногора” упав,
Убитий вночі ворогами.
Повстанці на помсту довершили чин.
Під ранок на місто напали,
Убили п’ятьох емгебистів-старшин,
Молодших солдатів прогнали.
Проходили хлопці під шум прапорів.
Леліючи в душах відвагу,
А сурми зухвалих гуцульських вітрів
Сурмили про їхню звитягу.
... Він першим її серед гурту впізнав,
Щасливий, на мить задивився:
— Маріє! Марійко, а я вас шукав.
— Даниле! — За руки взялися.
Згадали про Львів, ті шкільні вечори,
Знайомство і перший їх танець...
Тепер вона - „Зірка” у сотні „Хорти”,
І він — український повстанець.
— Марійко, я справді шукав вас тоді,
Ходив по всіх вулицях Львова.
Тоді у вас коси були золоті
І сукня модерна, лілова.
Тепер в неї зачіска, як. у стрільця.
Лілової сукні немає.
О, як усміхається дівчина ця,
Всю душу до серця проймає.
Як дивиться лагідно й ніжно вона,
І треба ж вродитись такою...
Якби не „Вєрхрата”, якби не війна,
Забрав би її із собою.
— А де оті хлопці, що вас берегли?
Була в мене з ними проблема.
— То друзі мої... Всі вони полягли
У Равських лісах, в сотні Ема.
Ще довго вони гомоніли, та враз
Озвались ворожі мотори...
Луна донесла командирів наказ
Відходити сотням у гори.
Здригнувся майдан. Поспішали усі,
А двоє лишились стояти.
І тільки зітхання від їх голосів
Хотілось багато сказати.
Підбіг чотовий, взяв під руку її:
— Ходімо, там ранено друга...
За містом уже почалися бої,
Та як віднайти її вдруге?
ІІ
І став дорікати собі з того дня,
Що так відпустив її легко.
Чому не притримав, чому не здогнав?
Тепер вона в торах далеко.
Його не лякали жорстокі бої,
Ні пастки лихої недолі.
Все думкою марив зустріти її
І не розлучатись ніколи.
Був жвавий, а то як відчуженим став,
Вже думали, що занедужав.
Сотенний „Верхрата" його запитав:
— Скажи мені, що таке, друже?
Зітхав, відвертався, а потім сповна
Відкрив йому зболену душу:
— Я дівчину втратив... Вродлива вона...
І я віднайти її мушу.
— „Верхрата” згадав про кохання своє, —
— Десь бідна з дитям знемагає.
З думками про неї щоранку встає,
З ім’ям її спати лягаю.
Хоч важко й нестерпно у цій боротьбі.
Та що за життя без кохання?
— Можливо, що я допоможу тобі, —
Сказав командир на прощання, —
Якщо так з любові страждає вона,
Як ти через неї страждаєш,
Годі ще нап’єшся терпкого вина,
Великого щастя зазнаєш.
ІІІ
Сотенний не кидав на вітер слова
І час не любив марнувати.
Якщо хтось казав „Золота голова",
То мав на увазі „Верхрату”.
Послав вістового з листом до „Хортів”
І ще трьох стрільців на підмогу
З наказом вертатися тільки тоді.
Коли вдовольнять їх вимогу.
Минуло два тижні, і на Синевир,
Якраз у зелену неділю
Зійшлися три сотні з віддалених гір,
Четверта — на варту довкілля.
Земля одягла найгарніші з прикрас.
Поляна, оточена бором.
Була для людей у цей сонячний час
Блакитно-злотавим собором.
Зацвів рушничок на шовковій траві
І ліг молодятам під ноги.
Пронісся над ними легкий вітровій.
Розвіяв намарні тривоги.
І очі щасливих до неба звелись,
Настала сподівана хвиля.
Вони пригорнулись, за руки взялись,
Їх сила нова полонила.
І вийшов священик із гурту стрільців
На площу, осонням залиту.
Тримаючи хрест у блаженній руці.
Він став промовляти молитву:
— ...Святами словами я скріплюю вас.
Всевишнього буду благань,
Аби жодна сила, ні люди, ні час
Цей шлюб не змогли роз’єднати.
Ім’ям України завжди дорожіть,
Її зігрівайте любов’ю.
Все кревне довіку в серцях бережіть:
Пісні і свята, рідну мову.
Нехай вам господь подарує дітей.
Щоб дужі були і вродливі.
Шануйте себе і шануйте людей.
І будете завжди щасливі!..
Годі молодий з уст нектару надлив,
Вона прошептала: „Мій милий!
Чому нас з тобою так Бог полюбив?”
,.Бо ми і його полюбили”.
А потім вітали їх чети, рої,
Підносили скромні дарунки:
Дівчата — хустини, сережки свої.
А хлопці обійми й цілунки.
„Аркан” танцювали та ще й :,Гопака”,
А стільки пісень проспівали.
І про Сагайдачного, про земляка,
І про Дорошенка згадали.
Заквітчані коні, заквітчаний віз
Несли молодят у долину,
А гості й увесь зачарований ліс
Співали „Червону калину”.
IV
Весілля щасливців, як радісна мить,
Що людям життя осяває,
Яку не вернути і не повторить,
Минула, як все проминає.
Але розлетілась по світу лупа
На ціле повстанське запілля.
Прекрасна, не чута раніш новина
Про те синевирське весілля,
Про славний, святковий і радісний збір,
Про щирі вітання, єднання,
Про казку живу, чарівну серед гір,
Як вияв пошани коханню.
І це у ті дні. у тривожний той час,
Коли вся Московська держава
Лютує, шаліє, винищує нас
Неначе машина іржава.
У кожному місті, у кожнім селі
Творилися різні легенди,
Лише емгебисти кипіли у злі,
Казилися їхні агенти.
Як гончі, обнюхали цілі світи,
Розтоки, Бескиди, Карпати,
Аби розшукати повстанські сліди
І знищити сотню „Верхрати”.
V
А „Лицар” і „3ірка” із сотнею йшли
Лісами Розточчя на Захід,
У битвах-кривавицях пережили
Всі злигодні, втрати і жахи.
Вона — санітарка, а він — чотовий,
Розлука для них, наче рана.
Вона все зітхала: „Чи ти там живий?”
А він: „Бережися, кохана!”
Коли зустрічалися десь у гаю,
Ховала їх пуща гілляста,
Все ніжив і ніжив кохану свою,
Вона завмирала від щастя.
Любив ще дивитись на личко бліде,
Коли вишивала сорочку,
Коли говорила, що хоче дітей,
І першого тільки синочка.
А ще так бажала вона по війні
Відвідати школу у Львові,
Де з ним танцювала колись навесні
Той вальс — перший танець любові.
VI
Недільного дня на гірському плаю
Угледіли їх емгебисти.
Нечутно підкрались по стежці в гаю,
Дали їм ріку переплисти.
Дійти до будинку, в якому не раз
Й раніше вони зустрічались,
Тоді прозвучав знахабнілий наказ,
Аби добровільно здавались.
І вмить збожеволіли очі її,
— Невже тут кінець їхній мрії?
Чому розспівалися так солов’ї?
— Кінець нам, Даниле...
— Маріє!
На вимогу здатися кулі послав
З дверей, з бокового віконця...
Невже просто так день останній настав
І їм вже не бачити сонця?
— Кохана, втікай! Ти повинна втекти.
Біжи, я тобі допоможу.
Чому тільки я?
— Бо втечеш тільки ти.
— Без тебе я жити не зможу.
Та знову із лісу почувся наказ
Від люті сп’янілого ката.
— Маріє, втікай!
— Ні, є вихід у нас, —
Й натисла гачок автомата.
Ледь-ледь пробивалося слово слабе
Крізь кров’ю заюшені губи:
— Добий мене, чуєш! А потім — себе...
— Та як же?
— Добий мене, любий...
І зовсім благальне: ,Добий! Ой, добий!”
... Два постріли із револьвера...
А з лісу лунало у шалі злоби:
— Сдавайся! Сдавайся, Бандєра!
Коли із ярів мертвий вітер війнув,
І двері кати відчинили,
То жоден із тих ворогів не збагнув,
Який вони злочин вчинили.
VII
Донині в тім лісі могила сумна,
Вже зрівняна майже з землею,
Самотня, заросла, забута всіма
Лиш хрест почорнілий над нею.
Хто нині згадає про тих молодят,
Про їхнє велике кохання?
Хіба тільки сокіл прилине, як брат,
Побуде, почує зітхання
І знову злетить у захмарну блакить,
Щоб душі отих відшукати,
Хто щиро умів усім серцем любить
Й життя за кохання віддати.
Минули роки, проминуть і віки.
Палатиме сонце, як ватра,
Берізки стоятимуть там, як свічки,
І клени стрункі, наче варта.
1998
|
|
