Прочитаний :  552
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ГІРКА ЗОРЯ
...І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Ліна Костенко
1. Тривожність
Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.
Бачу як журавлики з паперу
Рятівними птахами надій
Падають у Прип’ять стоозеру
І шукають зцілення у ній.
Поніміли села і причали,
Де стояв реактор — саркофаг.—
Ті, що атом з Прип’яттю вінчали,
Криводушно каються в гріхах!
Тихо й страшно дихають турбіни,
Вже тривожність — ока не зімкне,
І Чорнобиль болем України
Вічно буде мучити мене.
ІІ. Сосни
Дарма, що в лісі холодно, — іду,
Цілую кожну сосонку очима, —
Він пережив чорнобильську біду,
Але його краса — неопалима.
Ті чорні сосни — я їх обмину,
То жертви радіації — вже мертві...
Ось білочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тій жертві.
А онде крук дрімає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущаві...
Я відслоняю тишу сторожку
И молюсь на сосни — бані величаві.
Той ліс — немовби замкнутий собор,
Моя молитва кане в безгомінні,
А мертві сосни тихо, як дозор,
Стоять, завмерши в чорному одінні.
III. Роковини
Знов запахло весною — квітень
Чути говір бурхливих рік.
Так довірливо сонце світить,
Як світило воно й торік.
І не тільки один Чорнобиль
Після року тяжких терпінь
Чорним спомином, як в жалобі,
Перев'язує давній біль.
Він у пам'яті — наче знімок,
Той оголений рік жалоб:
Затонув «Адмірал Нахімов»,
І зійшлись поїзди у лоб.
І страшні снігові завали,
І лавини, що сходять з гір...
Скільки горя за рік упало,
Надломилося людських вір!
Катастрофи й стихійні лиха —
Як із чистого неба сніг
Так, мов хтось насилав їх стиха
Й випробовував нас у них.
Та з приходом весни природа
Воскресає, всьому на зло,—
Потепліло надворі — й сходить
Ярина й молоде зело.
Заживають у серці рани,
І співають в садах дрозди...
Тільки страшно, щоб знов неждано
Не наслав хтось на нас біди.
IV. Бджоли
Ще природа заспана і гола,
А верба аж міниться — диви! —
Кожну вітку з котиками бджоли
Обліпили з ніг до голови.
День стоїть, наповнений, мов келих,
Тишею, що стигне на лугу,
Тільки бджоли на віолончелях
Виграють, збираючи пергу.
Не бояться радіонуклідів,
Ні роси, холодної, як мла,—
Мабудь, хтось їм загодя повідав,
Що верба у лузі зацвіла.
Так уже стараються ті бджоли,
Невсипущі в музиці й труді,
Так гудуть і нишпорять довкола,
Мов на зло Чорнобильській біді!
Що їм світ, спечалений в нещасті,—
Цілий день клопочуться собі,
Золоті, мов котики пухнасті,
Що цвітуть на збудженій вербі.
V. Мертве поле.
Так тепло — земля як рута,
Буяють сади та й ліси,
А в полі життя не чути,
Не видно його краси.
Нема орачів на ньому,
Ні злаків — лише трава,
Та вітер чи гуркіт грому
Над ним пролетить, бува.
Те поле святого хліба
Не родить вже другий рік,—
Заросле й забуте — ніби
Його хтось на смерть прирік.
І, мабуть, нескоро буде
На ньому рости пашня,—
Даремно те поле люди
Думками орють щодня.
Засохле, як хліб на сонці,
Запечене кров’ю сердець,
Те поле засіяв стронцій,
Страшніший за всяку смерть.
Те поле приспала тиша,
Тривожна, як в дні чуми,
І тільки полинна тирса
На лоні його шумить.
Поглянеш — таке безкрає,
А мов неживе кругом,—
Так, мабуть, дитя вмирає
З чиїмось тяжким гріхом.
VІ. Гірка зоря.
1
Гірка зоря, що на Чорнобиль
Упала — нагло, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Усіх нас, мабуть, опекла.
Ми безборонні перед нею,
Схрестивши руки, стоїмо
І мовчки, вражені зорею,
Свого призначення ждемо.
Адже ми жертви лейкемії,
Від неї ліків ще нема,—
Як меч караючий,тяжіє
Трагізм епохи над всіма.
Він так загрозливо уперше
Завис над головами нам,—
Під тягарем його, завмерши,
Ми й смерть звіряємо життям.
Ми не страхуемось од смерті
І не впадаєм в сум’яття —
Одначе будемо відверті
Перед жорстокістю життя:
Зоря, що впала на Чорнобиль,
Гірка і гостра, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Вже й наші душі опекла.
2
Не те вже нині наше сьогодення,
Не те, хоч ми й по-давньому живем,—
Зоря Полин, відома з Одкровення,
Упала в Прип’ять атомним вогнем.
То не зоря — а притча во язи цех,
І суть не в ній, а наслідках її:
Були, звичайно, жертви інквізицій,
Але ж були безумні мудрії.
І хто керує світом — невідомо,
Забув про нього й Бог на небесі,—
Якщо ми будем жити по-старому,
То й без потопу згинемо усі.
Чорнобиль попередив нас: мовчання —
То самогубство!
Чуєте чи ні?! —
Не дай нам, Боже, каятись в одчаї,
Не дай прозріти — в атомнім вогні.
VІІ. Нове літочислення
1
Сталося те — що й статися повинно,
Вже безсилі скарги і плачі,—
Ти й тоді мовчала, Україно,
Як почула вибух уночі.
Ти лише тремтіла, як в ознобі,
З кляпом в роті —
Спокій берегла
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка — крихти зі стола.
А тобі — то атомні аз-буки,
То бадьорість фальші й глупоти,—
Лжепророки іменем науки
Вимагали жертв і німоти.
І самі, з холодними очима,
Хоч весь край у стронції горів,
Як святкові жертви, невмолимо
На парад зганяли школярів.
Їх колони — мертво, безгомінно —
Йшли, як на бенкет в розгул чуми,—
За чиєсь безумство, Україно,
Ти платила рідними дітьми
Ти була приречена, як здобич,
Ти лише тривогою жила
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка — крихти зі стола
2
Час минає швидко і невловно,
Хоч-не-хоч, минає і життя,—
Ті, що у вогонь саможертовно
Кинулись, відходять в небуття.
Люди прокидаються зі страху,
Воскресають мертві і живі:
Той — поклавши голову на плаху,
Цей — почувши кривди вікові.
Час зриває маски і перуки,
Видно всіх — і речників брехні,
І бездушних виродків, що руки
Гріють на чорнобильськім вогні!
А великий мученик-Чорнобиль
У своїй трагедії живе,—
Ще від неї (час його сподобить)
Піде літочислення нове.
3
Сотні літ поволеньки пролинуть,
Стронцій розпадеться і помре,—
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл, приоре.
Знов життя повернется в Чорнобиль,
Зацвітуть жоржини коло хат,
Й може, знов лелеки довгодзьобі
Виведуть цибатих лелечат.
Час очистить Прип'ять незглибиму,
Оживуть і луки, і сади,
Та Чорнобиль вічно берегтиме
Хрест своєї чорної біди
Вічно буде пам’яттю судити
Тих, що розп’яли його в огні,
І з ребра, що стронцієм пробите,
Кров його тектиме по мені.
|
|
