Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 7
Пошук

Перевірка розміру




Шевченко Тарас

Прочитаний : 4038


Творчість | Біографія | Критика

Царі

Старенька  сестро  Аполлона,  
Якби  ви  часом  хоч  на  час  
Придибали-таки  до  нас  
Та,  як  бувало  во  дні  они,  
Возвисили  б  свій  божий  глас  
До  оди  пишно-чепурної,  
Та  й  заходилися  б  обоє  
Царів  абощо  воспівать.  
Бо  як  по  правді  вам  сказать,  
То  дуже  вже  й  мені  самому  
Обридли  тії  мужики,  
Та  паничі,  та  покритки.  
Хотілося  б  зогнать  оскому  
На  коронованих  главах,  
На  тих  помазаниках  божих...  
Так  що  ж,  не  втну,  а  як  поможеш  
Та  як  покажеш,  як  тих  птах  
Скубуть  і  патрають,  то,  може,  
І  ми  б  подержали  в  руках  
Святопомазану  чуприну.  
Покиньте  ж  свій  святий  Парнас,  
Придибайте  хоч  на  годину  
Та  хоч  старенький  божий  глас  
Возвисьте,  дядино.  Та  ладом,  
Та  добрим  складом  хоть  на  час,  
Хоть  на  годиночку  у  нас  
Ту  вінценосную  громаду  
Покажем  спереду  і  ззаду  
Незрячим  людям.  В  добрий  час  
Заходимось,  моя  порадо.  

I  

Не  видно  нікого  в  Ієрусалимі,  
Врата  на  запорі,  неначе  чума  
В  Давидовім  граді,  господом  хранимім,  
Засіла  на  стогнах.  Ні,  чуми  нема;  
А  гірша  лихая  та  люта  година  
Покрила  Ізраїль:  царева  война!  

Цареві  князі,  і  всі  сили,  
І  отроки,  і  весь  народ,  
Замкнувши  в  городі  ківот,  
У  поле  вийшли,  худосилі,  
У  полі  бились,  сиротили  
Маленьких  діточок  своїх.  
А  в  городі  младії  вдови  
В  своїх  світлицях,  чорноброві,  
Запершись,  плачуть,  на  малих  
Дітей  взираючи.  Пророка,  
Свого  неситого  царя,  
Кленуть  Давида  сподаря.  
А  він  собі,  узявшись  в  боки,  
По  кровлі  кедрових  палат  
В  червленій  ризі  походжає,  
Та  мов  котюга  позирає  
На  сало,  на  зелений  сад  
Сусіди  Гурія.  А  в  саді,  
В  своїм  веселім  вертограді,  
Вірсавія  купалася,  
Мов  у  раї  Єва,  
Подружіе  Гурієво,  
Рабиня  царева.  
Купалася  собі  з  богом,  
Лоно  біле  мила,  
І  царя  свого  святого  
У  дурні  пошила.  

Надворі  вже  смеркло,  і,  тьмою  повитий,  
Дрімає,  сумує  Ієрусалим.  
В  кедрових  палатах,  мов  несамовитий,  
Давид  походжає  і,  о  цар  неситий,  
Сам  собі  говорить:  «Я...  Ми  повелим!  
Я  цар  над  божіїм  народом!  
І  сам  я  бог  в  моїй  землі!  
Я  все!..»  А  трохи  згодом  
Раби  вечерю  принесли  
І  кінву  доброго  сикеру...  
І  цар  сказав,  щоб  на  вечерю  
Раби  —  рабиню  привели,  
Таки  Вірсавію.  Нівроку,  
До  божого  царя-пророка  
Сама  Вірсавія  прийшла,  
І  повечеряла,  й  сикеру  
З  пророком  випила,  й  пішла  
Спочити  трохи  по  вечері  
З  своїм  царем.  І  Гурій  спав.  
Йому,  сердешному,  й  не  снилось,  
Що  дома  нищечком  робилось,  
Що  з  дому  цар  його  украв  
Не  золото,  не  серебро,  
А  луччеє  його  добро,  
Його  Вірсавію,—  украв.  
А  щоб  не  знав  він  тії  шкоди,  
То  цар  убив  його,  та  й  годі.  
А  потім  цар  перед  народом  
Заплакав  трохи,  одурив  
Псалмом  старого  Анафана...  
І,  знов  веселий,  знову  п'яний,  
Коло  рабині  заходивсь.  

II  

Давид,  святий  пророк  і  цар,  
Не  дуже  був  благочестивий.  
Була  дочка  в  його  Фамар  
І  син  Амон.  І  се  не  диво.  
Бувають  діти  і  в  святих,  
Та  не  такі,  як  у  простих,  
А  ось  які.  Амон  щасливий,  
Вродливий  первенець  його!  
Лежить,  нездужає  чогось.  
Давид  стенає  та  ридає,  
Багряну  ризу  роздирає  
І  сипле  попіл  на  главу.  
«Без  тебе  я  не  поживу  
І  дня  єдиного,  мій  сину,  
Моя  найкращая  дитино!  
Без  тебе  сонця  не  узрю,  
Без  тебе  я  умру!  умру!»  
І  йде,  ридаючи,  до  сина.  
Аж  тюпає,  немов  біжить.  
А  той,  бугай  собі  здоровий,  
У  храмині  своїй  кедровій  
Лежить,  аж  стогне,  та  лежить,  
Кепкує  з  дурня.  Аж  голосить,  
Аж  плаче,  бідний,  батька  просить,  
Щоб  та  Фамар  сестра  прийшла:  
«Драгий  мій  отче  і  мій  царю!  
Вели  сестрі  моїй  Фамарі,  
Щоб  коржика  мені  спекла  
Та  щоб  сама  і  принесла,  
То  я,  вкусив  його,  возстану  
З  одра  недуги».  Вранці-рано  
Фамар  спекла  і  принесла  
Опріснок  братові.  За  руку  
Амон  бере  її,  веде  
У  темну  храмину,  кладе  
Сестру  на  ліжко.  Ламле  руки,  
Сестра  ридає.  І,  рвучись,  
Кричить  до  брата:  «Схаменись,  
Амоне,  брате  мій  лукавий!  
Єдиний  брате  мій!  Я!  Я!  
Сестра  єдиная  твоя!  
Де  дінусь  я,  де  діну  славу,  
І  гріх,  і  стид?  Тебе  самого  
І  бог,  і  люде  прокленуть!..»  
Не  помогло-таки  нічого.  
Отак  царевичі  живуть,  
Пустуючи  на  світі.  
Дивітесь,  людські  діти.  

III  

І  поживе  Давид  на  світі  
Не  малі  літа.  
Одрях  старий,  і  покривали  
Многими  ризами  його,  
А  все-таки  не  нагрівали  
Котюгу  блудного  свого.  
От  отроки  й  домірковались  
(Натуру  вовчу  добре  знали),  
То,  щоб  нагріть  його,  взяли,  
Царевен  паче  красотою,  
Дівчат  старому  навели.  
Да  гріють  кров'ю  молодою  
Свого  царя.  І  розійшлись,  
Замкнувши  двері  за  собою.  

Облизавсь  старий  котюга,  
І  розпустив  слини,  
І  пазурі  простягає  
До  Самантянини,  
Бо  була  собі  на  лихо  
Найкраща  меж  ними,  
Меж  дівчатами;  мов  крин  той  
Сельний  при  долині  —  
Меж  цвітами.  Отож  вона  
І  гріла  собою  
Царя  свого,  а  дівчата  
Грались  меж  собою  
Голісінькі.  Як  там  вона  
Гріла,  я  не  знаю,  
Знаю  тілько,  що  цар  грівся,  
І...  і  не  познаю  .  

IV  

По  двору  тихо  походжає  
Старий  веселий  Рогволод.  
Дружина,  отроки,  народ  
Кругом  його  во  златі  сяють.  
У  князя  свято:  виглядає  
Із  Литви  князя-жениха  
За  рушниками  до  Рогніди.  

Перед  богами  Лель  і  Ладо  
Огонь  Рогніда  розвела;  
Драгим  єлеєм  полила  
І  сипала  в  огнище  ладан.  
Мов  ті  валькірії,  круг  неї  
Танцюють,  граються  дівчата  
І  приспівують:  

«Гой,  гоя,  гоя!  
Новії  покої  
Нумо  лиш  квітчати,  
Гостей  сподіватись».  
За  Полоцьком,  неначе  хмара,  
Чорніє  курява.  Біжать  
І  отроки,  й  старі  бояра  
Із  Литви  князя  зустрічать.  
Сама  Рогніда  з  Рогволодом  
Пішла  з  дівчатами,  з  народом.  

Не  із  Литви  йде  князь  сподіваний,  
Ще  не  знаємий,  давно  жаданий;  
А  із  Києва  туром-буйволом  
Іде  веприщем  за  Рогнідою  
Володимир  князь  со  киянами.  

Прийшли,  і  город  обступили  
Кругом,  і  город  запалили.  
Владимир  князь  перед  народом  
Убив  старого  Рогволода,  
Потя  народ,  княжну  поя,  
Отиде  в  волості  своя,  
Отиде  з  шумом.  І  растлі  ю,  
Тую  Рогніду  молодую.  
І  прожене  ю,  і  княжна  
Блукає  по  світу  одна,  
Нічого  з  ворогом  не  вдіє.  
Так  отакії-то  святії  
Оті  царі.  

V  

Бодай  кати  їх  постинали,  
Отих  царів,  катів  людських.  
Морока  з  ними,  щоб  ви  знали,  
Мов  дурень,  ходиш  кругом  їх,  
Не  знаєш,  на  яку  й  ступити.  
Так  що  ж  мені  тепер  робити  
З  цими  поганцями?  Скажи,  
Найкраща  сестро  Аполлона,  
Навчи,  голубко,  поможи  
Полазить  трохи  коло  трона;  
Намистечко,  як  зароблю,  
Тобі  к  великодню  куплю.  
Пострижемося  ж  у  лакеї  
Та  ревносно  в  новій  лівреї  
Заходимось  царів  любить.  
Шкода  і  оливо  тупить.  
Бо  де  нема  святої  волі,  
Не  буде  там  добра  ніколи.  
Нащо  ж  себе  таки  дурить?  
Ходімо  в  селища,  там  люде,  
А  там,  де  люде,  добре  буде,  
Там  будем  жить,  людей  любить,  
Святого  господа  хвалить.  

[Друга  половина  1848,  
Косарал]
Джерело

Нові твори