Прочитаний :  199
|
Творчість |
Біографія |
Критика
CКАРГА
Пролог
Слідів отця Агапія шукаю -
І не знаходжу дорогих слідів,
Немов ніколи й не було тут гаю,
Де він ходив, молився і хотів
Зелений Клин, Камчатку та Аляску,
Каліфорнійські далі й поготів
Перетворити в Україну-казку
Для тих, що рідний залишали край,
Несли у серці звагу - не поразку.
Фантаст, мандрівник, визволу ратай,
Нащадок роду Богунів завзятий,
Він пам'ятав Барвінчин коровай,
Тараса гнівом краяв, як затятий,
Неправду в світі. Де твої сліди?
Твої дороги? Де їх відшукати?
"Москаль-сквернивець", що завдав біди,
Що їх вогнями випік в Україні,
Їх краде й тут, край Тихої води,
Віддаючи пожадливій руїні.
Але всього не знищити йому!
Бо в глибині самотньої яскині
Витає дух і розтинає тьму.
Якби зібрати снаговитий позів
Чи перелити міць його саму
Бодай частково кожному рядкові,
Я б неподатні зрушував серця,
Будив оспалих і в снажній обнові,
Замість євшану й вірного гінця,
Палючим словом навертав до чину
На чужині, в нащадках, без кінця
Плекати незнищенну Україну.
І
Налітає, клекоче і свище
Збутнявілий хвильми океан;
Буйно шквалами вище і вище
Устає коливний туман.
Водяні вигинаючи гори,
Білі гриви рвучи навкруги,
Затопляє краса непокори
Каліфорнії береги.
Як пекельні японські тайфуни,
Мов навала Батия орди,
Насилає погрозливі луни
Гнівний безмір води.
Та, зоставивши вівтар-яскиню,
Затаївши у грудях биття,
Йде Агапій у просторінь синю,
Як біблійний Мойсей у пустиню,
Навстріч явам свого життя.
ІІ
Московський цар, захланний цар
Жене полки, як темінь хмар,
В ясний безкрай, розгін степів -
На гнівну Січ, на шаблі спів...
Знемігсь Богдан, зневіривсь Хміль:
"Валують ляхи, звідусіль
Дуднить орда... Де спільник наш?"
Ставний Богун підвівсь, як паж,
І по паркету дзенькнув крок,
І ринув слів палкий струмок:
"Ясновельможний! Волі стяг
Підняв ти гордо у степах,
І за тобою ввесь нарід
Пішов услід учвал і вбрід -
Не накладай же з москалем!
Не знайся з деспотом-царем!
У нього всюди б'ють чолом;
Бояри в нього дишуть злом;
Людей міняють, як хортів..."
Іде Агапій - і з віків
Промова предка Богуна
Гуде могутньо, як луна.
ІІІ
Позаду втеча, сповнена погрози;
Веде на південь чорноморська путь.
Солоні води, мов кріпацькі сльози,
В далекий обрій скаргою гудуть.
Ще так недавно, за плічми жандарма,
Проповідав окрилений Куліш:
"Одумаймось, братерство! Чи ж недарма
Рудою предки багрянили ніж?
Твоїм отечество у ріднім слові,
Плекаймо дух могутній, мов Дніпро".
Тарас додав: "Пожари пурпурові
Нехай поглинуть крадене добро!"
Принадно-дивна, як дніпрова плавня,
Бунтарська мова. Б'є надхнення мить!..
Іде Агапій... Мов луна днедавня,
Тарасів поклик сурмою гримить.
ІV
Cвіт потрясають затаєні вісті -
Січ відновляє богунська печать.
Гори Геллади, круті та урвисті,
Знають багато і вперто мовчать.
Лункоручайно, з Атен до Атону,
Сиплються в жмені московські рублі.
Постріл у серце, та золота гону
Не загребти візнатійській землі!
Крапнула кров - не вгаває Агапій:
Дужче і дужче у лондонський дзвін
Слово вдаряє - і Герцен на мапі
Креслить цареві заслужений скін...
Десь незабутні когорти Мацціні
Вільній Італії лаври кладуть...
Владно ступає Агапій - і тіні
Друзів колишніх позначують путь.
V
Колумба дальні береги -
Причал прилюбної свободи.
Клоніться, спраглі, до снаги
І з-під землі спивайте води!
Вона медами протекла
Від стін Бостону до Лонґбічу -
Земля, що з рабського живла
Відвагу родить войовничу.
Вона, звільнившись від корон,
Британську скинула кормигу -
Земля, де мудрий Вашинґтон
Вручив народам волі книгу.
Вона безмежністю встає
І будить світ - земля визвольна,
І щастя коване своє
Рукою мужнього Лінкольна
Несе - мов прапор перемог!..
Іде Агапій... Красно вбрана,
Як повний відгомін епох,
Земля дзвенить обітованна.
VІ
Суворі простори Аляски
І вогкі вітри Сан-Франціска,
Неначе із давньої казки,
Жахають жалом василіска.
Лопоче розгорнений доляр,
Як стяг, над сухими горбами.
Крізь бурий, знебарвлений колір
Темніють низини дубами.
Як голо! Ця пустка довкола
І людом, і Богом забута...
Немає ніде заборола
Неправді, що гне алеута...
Втекти! В невідоме безкрає?
На хутір? У лоно печери?..
Агапій іде - і лунає
Погорда продажної ери.
VІІ
І став на берег вогняний Агапій
У ветхій рясі, спрагнений ходи.
Мов гнівний вирок бурі косолапій,
Що пазурі підводить із води,
Прорік надхненно: "Боже! Боже!
Тобі ввесь вік служив я гоже,
Тобі, всевладному, приносив
І віру серця, й мислі просів;
Доглибно вірний боротьбі,
Я все життя віддав Тобі;
І хоч дев'ятий нелегкий десяток
Стражденних літ сповняється мені,
Та я не бачу, на якім вогні
Дотла ти спалиш омерзіння взяток.
Поглянь же, Боже, в дальній край!
Пошли посланця в Україну -
Мечем вогненним покарай
Неправду люту, кривду тлінну!
Нехай же й мій поярмлений нарід
На битву збудиться й Тебе прославить..."
Замовк Агапій. Тільки неба звід
Зміясто крає білогрива павіть
Високих хвиль
На сотні миль,
І не почути голосу нізвідки.
Мовчить Господь
І, ставши в лодь,
Німують янголи, Господні свідки.
VІІІ
Нараз у небі дужий прокотився грім,
Оперезавши хмари блискавками.
Господній голос напролім
Прогув над берегами:
"Блаженний той, хто в щирому труді
Шукає правди й досягає волі,
Хто пам'ятає в радості й біді
Життя закони - притчі мудрочолі.
Нехай існують і добро, і зло.
Добро здобуте перемоги славу
Тоді, як зло, що з кривдою зросло,
Поразку стріне, чорну і криваву..."
Стоїть Агапій на горбі -
На гострім камені коліна.
І вікна в хмарах, жовті й голубі,
Йому вістять - не згине Україна.
Епілог
Півсотні літ минало тихе тло.
Водою змило, мулом занесло
Священний слід. Нічого вже немає!
Биків на м'ясо німець випасає,
Та під сосною, в несвоїй землі,
Вітрами віддавши докори й жалі,
Лежить Агапій. І дружина поряд,
Відрад повірник і гонитель горя,
А надовкола, збурюючи хист,
Ведуть нащадки "ракенрол" і "твист"
І орди виродків щороку множать.
Коли ж вас Бог у гніві побатожить?
Коли чужий розвіється туман?
Лиш я один - останній з могікан? -
Слідів отця Агапія шукаю:
Для серця - ліку, для душі - розмаю.
Мюнтерей, 1957-1960
|
|
