Прочитаний :  156
|
Творчість |
Біографія |
Критика
Дума четверта
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос…
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв'яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться — ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
«О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?» —
«Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую». —
«Доню! — прорекла старенька. —
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою». —
«Дай, — рече тогді Заїра, —
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати».
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
«О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!» —
«Я нещасна із нещасних, —
Прорекла Маруся, —
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!»
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
***
Джерело: анонімний дописувач.
|
|
