Прочитаний :  976
|
Творчість |
Біографія |
Критика
РОКСОЛАНІЯ (уривок з поеми)
Чари
(жінка)
Третя ніч проминає, а мужа немає,
Може, сталося лихо, ніхто не вгадає.
Важко це зрозуміти, чому забарився,
Сильний шлунок потрібно, щоб жаль потравився!
Будем діять, Тестиле, нема що гадати,
Хай утішиться серце, хоч смутку багато.
Тягне з дому, такому женитись не варто,
Я физуся, і муж не обійдеться жартом.
Хай не тішиться пройда, котра його манить,
Бо шкідливого завше його шкода ранить!
Хай побачить це місяць: розпука у тому
Покермує, щоб лихо воздати лихому.
Ні, не я винувата, я з доброго дому,
Взяв мене із прибутком, не має сорому.
У мені господиню і жінку він має,
Має слуг, але гірко мене зневажає.
О присяго, помстися! Він Бога не видить,
Бо безчесно своєю дружиною бридить!
Хто зневажує Бога і совість утратив,
Хай страшнішої — з пекла — лякається страти,
Знаю, гріх величезний ті чари вживати,
Це шкідливо, та смуток не можу попрати!
Що ж, хай буде! Тестилю, вже годі сидіти,
Слухай, як у тій справі належить чинити.
Кидай просо у ринку, витримуй над жаром
І на полум'я звіюй, роздмухуй під варом,
Ще й приказуй: «Як просо тріскоче у ринці,
Чоловік нехай знову залюбиться в жінці!»
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Дафніє вимучив серце! Таке учиняю:
Ясенові листочки сухі спопеляю.
Як те листя згоріло і не залишило
Попільцю, хай би в нього так серце горіло.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Віск хутенько розплавлю. Як віск розтопляю
(І земля стане м'якша, як дощ поливає),
Чоловік хай потіє, хай топиться, скніє,
Із дружини своєї сміятись не сміє.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Я кручу веретенце довкружним кружлянням,
Чоловіка хай крутить дружини жадання,
Хай не знає спокою, аж поки вернеться,
Хай йому все на яві, у сні приверзеться!
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Оцю шворку потрійним вузлом зав'яжу я,
Зав'яжу і косу, він добряче відчує,
Що думки пов'язались і не розв'язати,
Аж поки каяття не почне відчувати.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Кажана у горнятку живцем заліпила,
На вогонь його швидше неси, як веліла!
Як пече його, хай так пече серце в мого,
На ту зваду поклала б вогню не такого!
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Оце зілля відьомське. Із ним починала
Відьмувать (з коцюбою в вікно вилітала)
Бавцис, наша сусідка. Тож зілля пали ти,
Годі з'єднану силу йому одоліти.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Хустку маю від нього, як панна була ще,
То у танці зі мною зігрівся добряче.
Нею втерся, покинув, відтоді не прала,
Учиню, щоб і піну на ньому збивала.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
На подолку став кашу. Велика в тім сила,
Щоби каша в подолку без печі допріла.
Хай помчиться! А що там? О, пси біля плота
Сильно брешуть — колотить у наші ворота.
Легше з кашею тою! Брехать перестали...
Чоловік появився — пси нюхом пізнали!
Буде кращий із кари! Вітати годиться,
Але трохи заждімо, нехай вгомониться.
Весь у милі? Нічого! Не хоче по волі
Жити так, як належить, піде по неволі!
Ти вогню не пригашуй, іще, сильні чари,
Поможіте, і смуток не лишим без кари!
Спалюй жили, проказуй: «Звивайся, о жило,
Щоб у пройди тієї все тіло ломило;
Як небога серденьком тужила, страждала,
Хай і та поболить, що отак спокушала!
Поможіть одімстити зневажену, чари,
Поможіте, і смуток не буде без кари!»
Через шлях тягни шату. «Хай гицлі, — кажи ти,
— Мою зрадницю стануть отак волочити, .
В її перса хай кліщі огнисті вганяють
1 гидке її м'ясо собакам кидають.
Поможіть одімстити зневажену, чари,
Поможіте, і смуток не лишим без кари!»
Сово, в лісі гукаєш, гукаєш даремно!
Що негідниця чинить — не буде таємне!
Хай совиним гуканням за нею волають,
1 що шлюха правдешня — про неї звіщають.
Поможіть одімстити зневажену, чари,
Поможіте, і смуток не лишим без кари!
Спльовуй тричі, кленучи: «Як падає слина,
На лице нетіпасі коросту хай кине,
Прищувата хай стане, хай черви збирає
Сама з себе, з жебрацтвом в гноїщі мешкає».
Задзвонило у вусі... Кінець, сильні чари,
Не залишиться пройда у мене без кари!
Йдімо гостя вітати, йому поспішалось,
Один чобіт одягши, примчав — не гулялось.
І хоч жаль чоловіка, його це заслуга!
Я радію, хоч серце скривавила туга.
Про чарівниць заспівайте
Зілля росте чудодійне повсюдно на землях русинів,
Різних ти там чарівниць стрінеш у кожнім селі.
Бачив і я, як старі чарівниці по ночах літали,
Як, наче вихор, неслись швидко на крилах своїх.
Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба
Нам насилали дощі, — сам я це видів, клянусь!
Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,
Градом толочуть хліба, — ось яка сила їх слів!
Сам я був свідком, як кров із шнурка вони білу пускали,
Вим'я корови ніяк стільки не дасть молока.
Чари їх часто дівчатам, що розум втрачали з кохання,
Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.
Навіть пташина далеко отак залітати не може,
Як, Купідоне, кудись здобич заносиш свою.
Федора якось Федбра, лиш глянувши, враз покохала,
— Руської крові дівча: меж у коханні нема.
Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний:
Скриєш кохання в собі — мучить ще більше тоді.
Тож подалась до ворожки, старої бабусі, з дарами,
Швидко зійшлись на платні, й мовила слово таке:
«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного',
Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахерон!2
Тільки скажи ти, куди той поганець утік від кохання,
Де він бариться тепер, в землях яких і краях?
Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,
Щоб повернувся сюди й вирвав від смерті мене.
Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилі,
Й в серці його запали зараз до мене любов.
Вирви мені ти його, бо він мій, хоч би десь там тримали
Сили небес чи землі, чи, може, води якісь.
Зглянься, прошу, наді мною, бабусю миленька, бо гину,
Смерть на порозі вже жде, ти — порятунок лиш мій!»
Тут відповіла ворожка: «Дарунки подай лиш бабусі,
Чари побачиш тоді й силу моїх заклинань.
Федір до тебе повернеться, навіть якщо його лютий
Тартар3 до себе забрав, мусить вернути назад.
Милого скоро тобі небеса віддадуть добровільно,
Також далека земля й темна глибінь морських вод,
Тільки потрібно чекать терпеливо, аж поки Діана
Вирине з моря глибин срібним півколом ясним,
Саме тоді я візьму новий горщик і в ньому із просом
Зілля змішаю й, туди всипавши всяких отрут,
Викличу духів у пітьмі та з ними почну я розмову,
Ти ж не почуєш, щоб з них хтось хоч би слово сказав —
Темінь сама заговорить і відповідь дасть необхідну,
Перед тобою пройдуть там дивовиди страшні,
З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,
В пітьмі відлунням дзвінким всюди розійдеться там.
В мить цю розступляться надра, й з них вийдуть гігантські потвори:
Тільки одна перейде, друга вже лізтиме вслід,
Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття,
Серце, Федбро, твоє хай не боїться цих див,
Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно,
І бережися, аби Бога в цю мить не згадать:
В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно,
Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг.
Чорт подає комусь поміч — то Бог залишає такого,
Бог лиш поможе йому — чорт утікає тоді.
Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши,
Тіло держи догори прямо, це добре затям,
Потім спідницю піднімеш, додолу спустивши сорочку,
Одяг увесь твій спаде прямо на лоно твоє,
Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину,
Де покриває вона ніжну дівочість тобі.
Просто тоді закипить, але полум'я ти не побачиш,
Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире
Все в цю хвилину почне в тім горшку закипати й шипіти,
Просо само по собі стане тоді промовлять:
«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серці,
Прагне та кличе тебе він, цей пекучий вогонь,
Прийдеш до нас — то вогонь перестане тоді припікати,
Будеш далеко від нас — буде він далі пекти».
|
|
