Прочитаний :  1004
|
Творчість |
Біографія |
Критика
РОЗВИДНЯЮЩИЙСЯ ДЕНЬ
1
Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.
Порожнє місто. Вікна-сліпарі.
Та видно сад о весняній порі
І хмар важких запліснявілі шмати.
Вночі в короткий сон приходить мати.
А вдень студентики-секретарі
Щось там плетуть про задуми старі,
Ждуть: може, буде вірші диктувати.
А він мовчить. Далеких канонад
Його тривожать вуркотливі громи,
Як гук травневий сорок літ назад.
Він дивиться крізь цвіту паполоми
Туди, де в неба золоті проломи
Стікає кров із галицьких левад.
2
Трухліє в серці чорна грань отрути,
Розпався посивілий жар думок.
Нема вже сили оком зворухнути,
Як пилюга, на все лягає змрок.
Вмирає він, скалічений пророк;
Студених рук закостенілі скрути
На грудях здиханих... Та ось дзвінок!
В кімнату - гості, молоді рекрути.
І не трутизна смерті, не печаль
В зіницях юних, а порив до бою,
В руках блискочуть кріси, грає сталь.
- Благословіть, поете, нашу зброю!
- Ця зброя, діти, кована ганьбою,
Вона для вас - могила і шпиталь!
3
І він злякався власних слів. Це сором!
Хто кликав ненастанно до борні,
Хто бачив з далини в будучині
Кров революції пророчим зором?
Невже він занепав так серцем хворим?
Невже він зрадив сам себе? Та ні!
Вони прийшли в австрійському вбранні
І святоюрським свячені собором.
Ведуть їх німці й телепні попи
Вмирати за Вкраїну. "Милий боже,
Язик мій вирви, душу засліпи!"
Що скаже? Чим в шаленстві допоможе?
І падає поет на смертне ложе,
Мов на старих болінь своїх шипи.
4
О, скільки крові пролили ви даром,
Пахолки віденського коршака,
І ви, що йшли з-під царського штика,
Брати, чужим затроєні пожаром!
Вклонялися жупанам, шароварам,
Вкраїну будували з гопака,
Не знаючи, та маючи Франка,
Будівника із геніальним даром.
Він помирає. "Господи, прости", -
Возрадується не один святоха,
Сплакнуть у фраках траурних кроти.
Що ж, вам усім не видно з темноти,
Що не відходить з ним його епоха, -
Вона лише збирається прийти.
5
Не раз мені здається, що то я
Стою біля Франкової постелі,
З чужою зброєю, в чужій шинелі,
А в серці - туск і смерті печія.
І, натягнувши р́ам'я на рам'́я,
Лежить він у мовчанні, як у скелі;
Прощаються з ним діти невеселі,
І тихо плаче там душа моя:
"За що ми так покарані, Мойсею!
Ти вмер, але Єгошуа нема,
Нема того, хто б ніс твою ідею.
Невже в будущину йдемо сліпма
І, як воли, навиклі до ярма,
Ревем лише за сіном та пашнею!"
6
Та ні, він був, і є, і завжди буде,
Цей велетень, цей титанічний дух;
Його вогонь не вигас, не заглух -
Він вкладений навіки в наші груди.
Нема на нього кулі, ні простуди,
Бо він, як сонце, шириться навкруг;
Ми з поглядом його йдемо за пруг,
Шукаєм правди людства без облуди.
Помре сьогодні він, цей чоловік,
Забутий і зневажений у смерті,
В лікарню кинутий серед калік,
Але сяйнуть, як небеса роздерті,
Жовтневі стяги й вийде з крутоверті
Його червоний, безкінечний вік.
7
Несуть його. Солодкий і прозорий
Туман весни в цвітінні молодім.
Та Львів сумний, як вигорілий дім,
Десь там і я, на темний смуток хворий.
Чи можна в трумні поховати грім,
Гучний вогонь з небесних територій,
На правду встановити мораторій,
Лож воскресити в камені старім?!
Ніхто не знає, як воно стається,
Що згашена і витоптана грань
Новим високим полум'ям береться, -
Знов правда вибухає, де не глянь.
І дух встає із праведного серця,
З болінь життя і страдницьких писань.
8
Ще ненароджений, я був при тому
Світінні правди, мудрості й жалю,
Що в іскри обертає тлін і тлю,
Дає величчя духові малому.
Спадали з неба голубого строму
Зірниці, наче зерна кукілю.
І те чоло, що схоже на ріллю,
Світилося з труни крізь смерті втому.
Я народився, щоб іти за ним.
Та не в знаменні темної скорботи,
А в прапорі з розкриллям вогняним.
Вже неживущий буду смерть бороти.
І всі мої сонця й думок висоти
Ввійдуть в життя франківського нестрим.
9
Злітає цвіту білий пластовець,
Йдуть за труною чорні жалібниці...
На ворогом даровані рушниці
Немає в нас твоїх благословень...
Йдуть за риданнями - ряди пісень,
Робітники ступають журнолиці.
Йде, наче в'язень, пущений з темниці,
Могутній, розвидняющийся день.
Потрібно нам народжувати тричі,
Щоб прочитати всі твої томи,
Всі дні твої, безсмертні й таємничі!
Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,
Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,
Як блискавиці, вирвані з пітьми!
1985
|
|
