Відоме східне прислів’я «Не дай Вам Бог жити у часи змін» найбільш точно підходить для характеристики потрясінь, які переживали українці в другій половині вісімдесятих, дев’яностих роках двадцятого століття. В цей час якраз і сталася аварія на Чорнобильській АЕС, розпочалася горбачовська перебудова, яка спричинила такі соціально-економічні процеси, що і призвели до розпаду Радянського Союзу та утворення низки самостійних держав. Це все відбувалося на тлі розриву економічних зв’язків, шаленої інфляції і розгулу криміналу.
Я, станом на 1992 рік вже дев’ять років, як пропрацював в фінансовій системі області і в мене нарешті з’явилася можливість стати на квартирний облік та отримати своє житло. До цього проживав і був приписаний в будинку батьків дружини і його метраж, з розрахунку на кількість прописаних осіб, перевищував мінімальну норму забезпечення житловою площею. Та після одруження брата дружини і народження в нього дітей, житлова площа з розрахунку не одну особу вже не відповідала встановленій нормі, що давало законну підставу подати до профспілкового комітету установи заяву про про зарахування на квартирну чергу для отримання житла.
Заяву я то подав, та з огляду на економічну ситуацію в державі, перспективи його отримання були туманними. Надію давало те, що я як учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЄС мав право на першочергове забезпечення.
Якраз на цей період припадає час формування державних інституцій незалежної держави Україна та становлення її державних установ. На прикладі фінансової системи України це проявилося у створенні на її базі податкових структур, пенсійного фонду , соціального захисту, захисту справ споживачів, інспекції цін та найрізноманітніших фондів. Це був час неймовірних кар’єрних можливостей, коли з рядового працівника, буквально за щасливим збігом обставин і дефіциту кадрів, можна було очолити структури на обласному рівні навіть в суміжних областях. Але ця можливість не стосувалася мене, так як я був важко хворим. Це не було секретом! Мій стан був настільки очевидним, що будь які пропозиції навіть не пропонувалися, саме через стан мого здоров’я.
Це розумів і я, хоч було важко це сприйняти, розуміючи свій потенціал та можливості. Тож я зосередився на своєму здоровї, роботі та земному бажанні отримати своє житло. Воно було для мене, як бажанні залишити щось в матеріальному вимірі дітям, адже поза очі багато хто не вважали мене жильцем на цьому світі. Так і було, адже мій землистий колір шкіри та важке, свистяче дихання, часті напади ядухи, давали для цього всі підстави.
Тож мабуть єдиним позитивним моментом цього часу було те, що я не розумів, вірніше не хотів збагнути та змиритися зі своїм станом здоров’я. Я пристосовувався до свого стану, але не впадав у відчай.
Десь невдовзі після реєстрації моєї заяви, та затвердження на квартирній черзі, мне викликав керівник і в процесі розмови повідомив, що є непоганий варіант з житлом, але є певні моменти, які потребують вирішення. Є проектно-кошторисна документація на будівництво десятиквартирного будинку, є домовленість з будівельниками на дольову участь у будівництві з розподілом житла на паритетних умовах, є навіть виділена земельна ділянка під забудову, але… Але виділених мінфіном коштів на будівництво житла для співробітників недостатньо. От якби будівництво житла для мене було профінансовано з Чорнобильського фонду, дефіциту в коштах вдалося би уникнути.
Проект будинку дійсно був цікавий – десять квартир, з яких чотири трьохкімнатні, а шість двохкімнатних, причому трьохкімнатні квартири були в двох рівнях, що дійсно було незвичним і здавалося дуже привабливим. Та найголовніше – місце забудови, центр міста по вулиці Монастирській, це неймовірна удача. Це була та пропозиція, від якої неможливо відмовитись. Тож я, як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1-ї категорії, а на той час у всій системі мінфіну я був єдиний такий, поїхав в Київ на прийом до Міністра Фінансів з проханням в програмі будівництва житла за рахунок коштів Чорнобильського фонду запланувати певну суму , що відповідало діючому законодавству. І це спрацювало! Цільові кошти на моє ім’я були виділені на рахунок обласного фінансового управління та спрямовані на будівництво житла.
Важко сьогодні описати мій стан, коли всі проблеми були вирішенні і я спостерігав за подіям на будівельному майданчику. Та буквально одразу все будівництво було зупинено. Копаючи котлован, а це центр міста, будівельники наткнулися на підземні ходи… Тож підключилися науковці, археологи і будівництво завмерло на вісім місяців. Це було для мене каторгою, адже шалені інфляційні процеси оптимізму не вселяли..
Десь з осені 1993 року будівництво продовжилося. Я фіксував кожний його етап і кожен поверх був для мене маленьким кроком до своєї мрії. Будівництво велося, але черепашими темпами, адже такий об’єкт згідно нормативів будувався впродовж року. Та незважаючи на це я радів завершенню кожного поверху і приводив дітей та показував нашу майбутню трьохкімнатну квартиру. Навіть коли в 1994 році приїхали провідати мого сина французи, в сім’ї яких він гостював два рази, я їм теж з гордістю показував будинок його майбутнього проживання.
Тож на наступний рік, коли сім’я Порас зробила нам запрошення влітку приїхати у Францію, ми з радістю погодились, передчуваючи, що після повернення з Франції нас будуть очікувати приємні клопоти, адже на цей час будівництво будинку було вже практично завершене. Та попри це, виписка ордерів на квартири з певних причин затягувалася.
Цими причинами стали в 1994 році вибори Голови обласної ради, які проводилися вперше в умовах демократії. Так от в цих виборах неочікувано переміг голова колгоспу з Томашпільського району Мельник Микола Євтихович, орденоносець і дійсно хороший господарник. Старій партноменклатурі було завдано відчутної поразки з чим вона змиритись не могла. Ці вибори запустили цілий ряд процесів та конфліктів від яких я був дуже далекий і вважав, що вони мене не зачеплять. Але як я помилявся! Зачепило, та ще й так, що впродовж ще чотирьох наступних років я вимушений був буквально воювати за свою законну квартиру, побудовану для мене за рахунок коштів Чорнобильського фонду. А вся епопея з житлом зайняла шість років мого життя!
Після перемого на виборах постало питання про забезпеченням житлом нового керівника області та ще двох членів його команди, адже власного житла в обласному центрі у них не було, а від проживання в готелі вони відмовилися. Тож почали підшукувати підходящі варіанти. Знайшлися доброзичливці, які і підказали, що фінансове управління здійснює будівництво житла для своїх співробітників в долі з будівельниками. Цей варіант, з місцем забудови, планування квартир та стадії його завершення підійшов найкраще, тож почався процес тиску і віджимання житла.
Керівнику фінансового управління та забудовнику прийшлося погодитись і віддати для них три трикімнатні квартири. Хотіли забрати і четверту ще комусь, та той факт, що вона будувалася для чорнобильця за рахунок коштів Чорнобильського фонду, стримав їхні апетити. В результаті фінансове управління втрачало одну трьохкімнатну квартиру, а забудовник обидві. Здавалося, що конфлікт завершився і вже більше ніщо не завадить в завершенні будівництва і отриманні житла. Але це тільки здавалося…
Повернувшись з Франції я зіткнувся з таким подіями та проблемами, на які дійсно не очікував. Виявилось, що «мій» будинок взяли в облогу воїни-інтернаціоналісти, які воювали в Афганістані з вимогою виділити їм всі десять квартир і заявили, що будуть за це боротися. Це мене спочатку не дуже напружувало, адже одна квартира мала належати мені на цілком законних підставах. Тож щоб прояснити ситуацію я взяв відповідні документи щоб показати цим хлопцям, адже вважав, що можу з ними порозумітися. Та вони і слухати мене не захотіли і заявили, що претендують на усі десять квартир. А якщо я хочу отримати свою квартиру, то повинен брати участь у їхньому пікеті, що було неможливим. Вони офіцери запасу, отримуючи пенсію, могли пікетувати, а мені для цього треба було звільнятися з роботи. А з точки закону це було абсурдно. З їх агресивної риторики я зрозумів, що у них є підтримка на певному рівні і звідси така впевненість та відчуття безкарності.
Поступово, ситуація з афганцями почала прояснюватись і серед чиновницького апарату почалися розмови, що це є результатом боротьби за владу між мером Вінниці Дворкісом та новообраним Головою обласної Ради. Дворкіс запропонував розілити сфери впливу, а коли той не погодився, то вирішив показати хто хазяїн міста. Він знав про наміри нової команди отримати житло і дав команду голові міської спілки афганців організувати захоплення цього будинку. В результаті нова обласна влада опинилася в складній ситуації, адже піти шляхом силового вирішення було неможливо, тим більше проти організованих афганців.
Ця ситуація по різному сприймалася жителями міста. З часом в пресі та на кишеньковому міському телебаченні почали з’являтися матеріали та передачі з підтримкою цієї акції. Спостерігаючи за цим, я розумів, що якщо сидіти склавши руки то можу і насправді втратити квартиру. Тому треба було вплинути якимось чином на громадську думку та розкрити справжню причину цієї акції. Тож зібравши на роботі всі документи по цьому будівництву я вирішив почати з редакції газети «33-й канал» і спробувати переконати про помилковість їхніх публікацій.
На моє щастя головний редактор газети А. Жучинський вислухав мене дуже уважно, розглянув надані мною документи та я побачив, що це його і здивувало і зацікавило. Як результат цієї розмови, наступний тираж газети вийшов з зовсім іншою позицією оцінки цієї ситуації. З афганців було знято ореол героїв, борців за справедливість, таких собі Робін Гудів. В наступних публікаціях були висвітлені і інші моменти, які вже розкрили самі журналісти. Інформаційний фронт було прорвано, а жителі міста отримали правдиву інформацію.
Та незважаючи на це акція продовжувалася, а перспектива отримання мною житла виглядала туманною, тим більше, що навколо цього почалася боротьба і інших структур. Тож щоб убезпечити житло від захоплення я подав позов до ленінського районного суду м. Вінниці в якому просив суд підтвердити моє право на побудовану для мене за рахунок Чорнобильського фонду квартиру, а міську владу видати ордер на право власності. Суд задовольнив мій позов повністю.
Та радіти цьому було дуже зарано, адже при розгляді поданої апеляції рішення суду першої інстанції було скасовано. Ці суди тривали з кінця 1995 року до кінця війни наступного року і під час їх проведення з’ясувалося, в цю ситуацію втрутилася ще одна структура. Раптом виявилося, що на ці квартири стали претендувати ще і судді, які побачили можливість отримати для себе житло, використовуючи для цього свої юридичні можливості в законодавчій еквілібристиці.
Ця ситуація мене вже буквально дістала. Влада плюнула на цей будинок і передумала отримувати в ньому житло. Разом з тим не було нічого зроблено щоб якось врегулювати це все та повернути ситуацію до початкового стану. На сесії Обласної Ради було прийнято рішення про виділення коштів на придбання житла для голови ради , першого заступника та начальника управління сільського господарства, трьох трикімнатних квартир за чималенькі кошти в інші новобудові. Тобто для себе вони все вирішили. А що було робити мені?
Тож не позбувшись наївності і залишків віри в закон, я записався на прийом до голови Обласного суду пана Залімського, щоб він в порядку нагляду розглянув рішення судів (була така юридична процедура) і виніс своє рішення…. Натомість пан Голова почав мене переконувати, що ніяким чином вплинути на цю ситуацію на рівні області неможливо, як і застосувати фізичну силу до загарбників чужого майна, а судді мають цілком законні підстави претендувати на ці квартири. Для вирішення свого питання він запропонував мені записатися на прийом до Генерального прокурора. Вислухавши абсурдні ці коментарі та поради я сказав йому, що тепер дуже добре зрозумів, що маю робити. Він повіривши в те, що йому вдалося наставити мене на «путь істинний», вирішив уточнити і перепитав: « І що ж Ви збираєтесь робити?»
Моя відповідь його ошелешила: « Щоб розв’язати усю цю ситуацію, тепер вже мені треба захопити нову квартиру Мельника»! «Попробуйте! Вас звідти швидко викинуть»! – сказав він.
« Ну якщо мене можна звідти швидко викинути, то виходить, що афганців теж можна швидко витурити» – відповів я.
Ідучи з кабінету я спиною відчував його недобрий погляд і щиро пожалів про сказане, адже такі плани в моїй голові вже почали визрівати.
На той час я перейшов на роботу в новостворену структуру Міністерства фінансів – Державне казначейство, яке було створено в квітні 1995 року., перейшов з усім багажем своїх невирішених проблем. Причина переходу була банальна – вдвічі вища зарплата, а з іншого боку ця структура не підпорядковувалася місцевій владі, співпрацювала, але управлялася з Києва. Штат цієї структури був сформований в більшості з працівників фінансового управління. Тож притиратись на новому місці не було потреби і всі добре знали про перипетії з будівництвом будинку для працівників фінуправління. Так, що в цьому плані моральна підтримка мені була забезпечена, а робота була цікава і дещо нова.
З часу захоплення будинку вже пройшов рік. Ситуація зайшла в глухий кут, влада утримувалася від будь яких дій по врегулювання конфлікту. Влада відмовитися від свого первісного задуму та придбала для себе житло в іншій забудові виділивши для придбання трьох квартир 300 тис гривень, що на той час було дуже значною сумою.
Попередній начальник фінуправління розводив руками і говорив, що він нічого вдіяти не може, раз влада відсторонилася від цієї проблеми і що реально я можу втратити побудовану квартиру. А начальник управління держказначейства, до речі мій одноліток, жартував з цього приводу, що в мене один вихід – захопити нову квартиру Голови, чим заставити владу щось робити. Такі жарти лунали досить часто, а я подумки всерйоз схилявся до такого кроку. Тож про себе думав, що ти жартуй, а я цей крок таки зроблю, іншого виходу не вбачалося.
Так пройшло кілька місяців і в мене визрів план дій. Спочатку треба було розвідати в якій забудові купляє облрада ці квартири, на якому поверсі та які саме. Тож почав підшукувати для цього напарника. І тут виявилось, що співробітники, які так активно жартували з цієї ситуації, навіть пропонували свою допомогу в захоплення житла, були здатні тільки на жарти і на балачки, А як прийшлося до справи – відмовилися усі.
Неочікувано я отримав підтримку зовсім від сторонньої особи. Заходив інколи до нас на роботу друг дитинства начальника Віктор Корнійчук, на той час офіцер-ракетник в запасі. Ось він і погодився піти зі мною в розвідку, та з ним можна було і йти в атаку. Відчайдушний чолов’яга. Він чудово був обізнаний до дрібниць у цих подіях, а маючи загострене почуття справедливості, відразу запропонував свою допомогу.
Впродовж наступних днів, під час обідніх перерв, або після роботи, ми почали розвідку. Було встановлено, що розшукувані квартири знаходяться в кутовій вставці будинку по вулиці Князів Коріатовичів, але попасти з першого разу в під’їзд нам не вдалося, так як в ньому були встановлені залізні двері. Під час наступних походів було вияснили, що в цій кутовій вставці на поверсі знаходиться лише одна квартира. Плюсом було те, що не було охорони. Від будівельників ми вияснили, що квартири, якими ми цікавились знаходяться на третьому, четвертому і п’ятому поверхах. У них вже були встановлені вхідні двері, закриті на замок. Причому на четвертому поверсі були встановлені китайські броньовані двері, а на третьому і п’ятому звичайні, деревяні, фільончасті двері. Возитися з залізними, вірніше бляшаними китайськими дверима було проблемно, а п’ятий поверх з огляду на мій стан здоров’я був майже недосяжний, тож вирішили придивитися до дверей, тобто замка, третього поверху. Там стояв самий звичайний врізний замок, що відкривався двостороннім ключем у вигляді двох гребенів на кінці. Тож залишалось підібрати ключ, адже «домушниками» ми не були і навиків відкривати замки відмичками не мали.
Наступного дня я пройшовся по всіх установах в адмінбудівлі і в завгоспів набрав кілька десятків ключів такого типу. В обід ми з товаришем знову вирушили на наш обєкт і стали підбирати ключ. З усієї купи частково підійшов лише один, який відкривав замок на один оберт. Але це вже було щось, так як засув замка наполовину виходив з одвіка і двері вже можна було відтиснути монтажною лопаткою, нічого не ламаючи. Чиї це були двері я не задумувався. Я лишень розумів, що треба спішити, адже могли встановити охорону чи почати заселятися власники житла.
Своїми планами та практичними діями я ділився з домашніми, адже вони мали бути морально готовими до моїх вчинків та навіть на певному етапі бути готовими прийняти безпосередню участь. А планував я забарикадуватися в одній з квартир та висунути до влади вимоги щодо звільненя мого захопленого житла, тож розвідка і підбір ключів були елементами цього плану.
Щоб не підставляти керівника установи я написав заяву на відпустку, тривалість якої становила тридцять днів і плюс п'ятнадцять днів додаткових за стаж держслужбовця та ще п'ятнадцять днів на оздоровлення, як учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, всього шістдесят днів. Колега на роботі на ватмані в двох примірниках оформив плакати з моїми вимогами до влади та з застереженням, що в разі штурму я підпалю дві каністри з бензином.
Слабким місцем в моєму плані був зв'язок. Тоді ще не було мобільників, а мати зв'язок, щоб в разі чого покликати на допомогу, чи привернути увагу преси, було необхідно. Та через треті руки вдалося позичити на тиждень радіотелефон, це був успіх. Дві каністри з бензином, інструмент для відкриття дверей та новий врізний замок для заміни вже було приготовленно. Все, підготовку завершено, з завтрашнього дня я у відпустці, тож все заплановане треба зробити сьогодні.
Свого товариша, з яким я все розпочинав, вирішив не підключати до завершального етапу. Мало що могло піти не так і щоб влада не мала змоги це трактувати як груповий захват я вирішив далі діяти самостійно. Але тесть наполіг, що вдвох буде оперативніше. Так як це мало відбуватися після завершення робочого часу, щоб це не викликало підозр я вирішив долучити, для прикриття, дружину і дітей. Адже якщо міняють замок в дверях, а в цей час в квартирі бігають діти, то які можуть бути підозри…
Розмови розмовами, але коли я сказав дружині, що треба зібрати дітей, вона трохи занервувала. Та мені вдалося її швидко заспокоїти. А діти навіть були раді новій пригоді.
А далі все як по плану, навіть трохи скучнувато. Приїхали, взяли інструмент, зайшли в під’їзд, піднялися на третій поверх… Заготовлений ключ відкрив замок на один оберт, монтувалкою відтиснули двері і вони відкрилися. Дітям, щоб вони не крутилися під руками сказав зайти до квартири, що їм припало до душі і вони стали гасати по кімнатах. А ми тим часом швиденько зняли двері з петель, поміняли врізнй замок і навісили їх назад. Все, справу зроблено!
Тепер була змога роздивитися куди я попав. А попав я в величеньку трьохкімнатну квартиру з майже завершеним ремонтом – обої, паркет, облицювальна плитка ( не совдепівська), сантехніка і навіть душова кабіна, що в 1996 році було круто… , а також електрика та вода. Як пізніше виявилось, ця квартира мала належати першому заступнику, а Мельника квартира була на четвертому поверсі, ота з залізними дверима. Та мені це все було байдуже! Головне, що я потрапив хоч в якусь квартиру і буду тепер висувати свої вимоги.
Оглядівшись в квартирі я наклеїв на двері підїзду і на двері квартири заготовлені плакати, а тесть заніс і поставив біля вхідних дверей дві каністри з бензином. Все пройшло тихо і спокійно, хоч серце калатало і адреналін зашкалював. Невідомість завтрашнього дня трохи лякала, та відступати вже було пізно.
Залишивши мені тормозок та воду, та оцінивши, що ще буде треба для «оборони» та виживання, мої поїхали… А я почав обживатися. Закрив вхідні двері і залишив в замку ключ. На каністри поклав сірники. Задум був такий, що якщо почнуть ламати двері, я ногою штовхаю каністри і на край калюжі бензину кидаю запалений сірник, а сам вибігаю на балкон. Дві каністри, сорок літрів бензину, палало би яскраво! Чи встиг би добігти – не знаю, але що зробив би так, це однозначно. Добре, що не довелося цього робити.
Початок літа, темніє пізно, а ніч коротка… Незважаючи на нервове напруження, спав я уривками і вже з першими променями сонця був на ногах. Тож дочекавшись початку робочого дня повідомив редакцію газети «33 канал» про свою акцію та висунуті вимоги до влади, а потім і свого керівника, та став чекати розвитку подій. А подій цього дня ніяких не було, окрім як напевно, що дійсно будівельники намагалися відкрити замок вхідних дверей своїм ключем, та після короткої розмови полишили цю спробу. Збагнули і я підтвердив, що замок поміняний.
Вже наступного дня приїхало троє представників влади, переконалися, що одна квартира дійсно захоплена, прочитали вимоги на плакатах і я з ним навіть трохи поспілкувався з балкону. При цьому я намагався продемонструвати їм наявність в мене радіотелефону, коментуючи уявному співрозмовнику події, які відбуваються наживо, тобто намагався показати, що в мене є зв'язок і я в будь який момент можу покликати допомогу. Це був певний стримуючий фактор.
Пройшло кілька днів мого добровільного «квартирного» арешту, все було спокійно, хоч нервова напруга давалася взнаки. Я чекав якоїсь западлянки, явного чи прихованого штурму. Тож підозріле скупчення машин чи людей на стоянці біля підїзду, припаркована автовишка або сирена пожежного автомобіля, все це сприймалося мною як підготовка до можливого штурму. Так пройшло ще декілька днів…
Мій вчинок набув широкого розголосу. Цьому сприяла в великій мірі публікація в газеті щотижневика. Журналістка, Люда Поліщук, разом з фотографом, зуміли мене переконати, що вони не підставні і що за їх спинами ніхто не ховається, тож вони були перші кого я впустив в квартиру. Поговорили та сфотографували мене та каністри і наступного тижня вийшла публікація. Потім було ще декілька публікацій і за підсумками 1996 року мене навіть було визнано однієї з осіб, про кого найчастіше писала преса.
Як я писав, управління держказначейства, не підпорядковувалося обласній владі. Тож спроби вплинути на мене через керівника були марні. Той одразу заявив, що я у відпустці і чим займаюся йому невідомо. Були ще спроби через нього вести зі мною переговори. Тобто пропонували мені десь, якусь чотирикімнатну квартиру взамін тієї, що я захопив. Я відповів, що на захоплену квартиру не претендую, а вимагаю звільнити і надати мені житло побудоване для мене за рахунок коштів Чорнобильського фонду. І тільки за цієї умови я звільню квартиру, бо був переконаний, що тільки маючи такий важіль впливу можна добитися справедливості. Розвиток подальших подій показав, що я був правий. Як пізніше виявилось троє суддів на той час вже отримали судове рішення про право на «спірні» квартири, а хто би сумнівався і почався їх дерибан між суддями та афганцями. Навіть на сьогоднішній день мені невідомо чи щось перепало будівельникам, але те що фінансове управління не оримало жодної з п’яти квартир, це факт.
Минув місяць моєї відпустки, під час якого я зустрів сорок другий день народження. Мене почали провідувати друзі та родичі, цікавість брала верх, тож кортіло побачити не так мене, як квартиру. Літом 1997 року сім’я Порас з Франції знову приїхала в Україну провідати нашого сина, то я їх приймав вже саме у цій квартирі. Їм в 1994 році я показував як будується будинок , де я мав отримати житло. А тепер з допомогою сина, який трохи оволодів французькою, розповідав чому я оселився тут. З того, що вони коментуючи розповідь, вживали слово «мафія», було їм все зрозуміло. Мафія – вона і в Франції мафія.
Час летів швидко і я розумів, що незабаром підійде до закінчення другий місяць відпустки, тож прийдеться виходити на роботу. Розмірковуючи, як уберегтися від проникненя в квартиру під час моєї відсутності, вирішив встановити броньовані вхідні двері, тож зробив відповідне замовлення на одній з фірм. Приїхали спеціалісти, зробили відповідні заміри, домовились за ціну – 100 доларів з монтажем, а курс тоді був 1,84 гривні за долар.
Буквально за кілька днів до закінчення відпустки привезли двері, явно кустарного виробництва і не дуже респектабельного вигляду. Та часу на замовленя інших вже не було, тож прийшлось погодитись з цим варіантом та дозволити монтаж. Двері не вирішували всіх проблем, та якесь почуття безпеки все ж давали, адже їх відкриття чи демонтаж потребував би значних зусиль та часу.
Відпустка закінчилася. Вийшовши на роботу я опинився в центрі цікавості. Це ж був такий вчинок! Та з часом ажіотаж закінчився і всі, як і я, чекали розвитку подій, та все було спокійно. Так минуло літо і осінь. І коли почався опалювальний сезон я повністю перебрався в цю квартиру, адже вона була тепла і живучи тут, в мене майже не було приступів, тоді як в будинку батьків дружини це траплялося щоночі. Єдиним недоліком був шум, адже будинок стояв над дорогою з досить жвавим рухом. Було відчуття, що ці автомобілі по подушці їздять, а ще пилюка. Вона проникала через закриті вікна і осідала на всьому, адже через них дуло так, що тюлі гойдалися. Тож я вирішив поміняти вікна, вірючи в те, що власник квартири поверне за них кошти, але і сьогодні дивуюся як я на це зважився. На той час в Вінниці вироблялися пластикові вікна, як казали канадського типу, тобто такі, що совалися вверх-вниз. Це мені зовсім не подобалось, тож я знайшов фірму аж в Хмельницькому. Приїхав звідти замірщик, а десь через пару тижнів і вікна. Ефект від їх встановлення був разючий. Відкриєш вікно, стоїть шум, закриєш – тишина як в консервній банці. Тож проблему шуму, пилу та протягів було вирішено.
Я все ще думав, що влада якимось чином вирішить питання по моїй квартирі,
а влада дивлячись на мої дії по заміні дверей, вікон зробила висновок, що звільняти житло я не збираюся, хоч документи по оплаті цих робіт я зберігав ще з десяток років.
Минав час. На житловий масив протягнули тролейбусну лінію. Ми обживалися і привикали до нового місця. Якщо дружині раніше цей район був не до вподоби, то тепер припав до душі. В будинок заселилися власники квартир. Нічого. Здоровалися. Не за руку, а так, здаля. Мені було байдуже, що вони про мене думають, адже вони не думали про мене тоді, коли накинули оком на будинок, де я мав отримати житло.
На випадок, якщо влада вирішить виселяти мене судом, без надання іншого житла, я вирішив обзавестися документами по сплаті комунальних послуг. Це виявилося не так то просто, бо добудована вставка не була введена в експлуатацію і нікому на баланс не передана. Та енергетики це не прийняли до уваги і вдкрили особовий рахунок на моє ім’я. Зі всіх жильців вставки тільки я один три роки платив за електроенергію, а за воду, каналізацію, інші комунальні платежі ніхто не платив ще років п’ять. Комунізм!
На другий термін на виборах Мельника не обрали. Тож питання з цими трьома квартирами вже прийшлося вирішувати наступній владі, враховуючи ситуацію і суспільний розголос. Вже в 1998 році облдержадміністрацієї було прийнято рішення надати одну з цих квартир мені і вже влітку я отримав бажаний ордер.
Ось так завершилася ця історія з отримання житла, яка тривала шість років і коштувала мені здоров’я та нервів. Якби я не наважився на цей крок, то мабуть ще довго не мав би власного житла. Згадуючи сьогодні всі ці події, я сам собі дивуюся, як я зважився не це, зважаючи на свій стан здоров’я. А з іншого саме це і страх, що діти в разі моєї смерті можуть залишитися без свого житла і підштовхнуло мене. Хоч я тоді і уяви не мав, як це опинитися одному в протистоянні зі всіма органами влади. Але хто не бореться, той вже програв!
10. 12. 2023 р. м. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000591
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2023
автор: Мирослав Вересюк