По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.
Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!
Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.
Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.
Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.
Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.
І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.
Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Закінч.25 січня 2020 року.
Вірш першоджерело:
ПО УЛИЦЕ МОЕЙ КОТОРЫЙ ГОД
Белла Ахмадулина.
По улице моей который год
звучат шаги — мои друзья уходят.
Друзей моих медлительный уход
той темноте за окнами угоден.
Запущены моих друзей дела,
нет в их домах ни музыки, ни пенья,
и лишь, как прежде, девочки Дега
голубенькие оправляют перья.
Ну что ж, ну что ж, да не разбудит страх
вас, беззащитных, среди этой ночи.
К предательству таинственная страсть,
друзья мои, туманит ваши очи.
О одиночество, как твой характер крут!
Посверкивая циркулем железным,
как холодно ты замыкаешь круг,
не внемля увереньям бесполезным.
Так призови меня и награди!
Твой баловень, обласканный тобою,
утешусь, прислонясь к твоей груди,
умоюсь твоей стужей голубою.
Дай стать на цыпочки в твоем лесу,
на том конце замедленного жеста
найти листву, и поднести к лицу,
и ощутить сиротство, как блаженство.
Даруй мне тишь твоих библиотек,
твоих концертов строгие мотивы,
и — мудрая — я позабуду тех,
кто умерли или доселе живы.
И я познаю мудрость и печаль,
свой тайный смысл доверят мне предметы.
Природа, прислонясь к моим плечам,
объявит свои детские секреты.
И вот тогда — из слез, из темноты,
из бедного невежества былого
друзей моих прекрасные черты
появятся и растворятся снова.
1959
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000697
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.12.2023
автор: Юлія Щербатюк В’южен