Монолог серця верлібр

             
Несіть  мене  яри  та  кручі,
В  той  первісний  красивий  край,
Що  серденько  моє  ятрять,
Не  покидає  притягальність…
Природи  той  настій  медовий
Я  пив  достоту  десять  літ,
Що  пролетіли  в  мить,  повір  –
Лише  в  мені  картини  плинуть…

Широким  полем  золотим  –
Під  вітром  колоситься  море,
А  кораблі  з  хмарин  на  небі
По  долі  все  моїй  пливуть;
А  вікові  тополі  вздовж
Шляхів,  порослих  різнотрав’ям,
Заплави  рік  –  очеретами,  
Де  щука  мріє  про  плотву…

Татусь  з  димком  від  сигарети
Там  з  вудкою  не  раз  сидів
Й  мене  привчав,  та  ще  й  вночі
На  мотоциклі  мчать  за  карпом.
Доріжка  Місяця  на  склі
Води  –  вилискувала  тьмяно,
Цикади  не  переставали,
Неждано  ранок  розцвітав…

Жива  земля  від  дня  до  ночі
Все  дарувала  нам  себе,
Були  ми  з  нею  заодно  –
Так  гармонійно  і  природно.
Прости,  я  й  досі  на  землі,
Хоч  десять  поверхів  навпроти,
Та  мій  садочок  у  віконці.
Хоч  білі  скроні…  серце  там…

Могилки  рідних  де  лелечуть,
Злетіли  душі,  лиш  хрести  –
Сліди  земної  долі  значать,
Що  писана  в  тумані  днів.
Сирітку  хату  видно  звідти,
Що  нас  спровадила  у  світ,
Який  все  пише  наші  мітки  
На  Божім  прописі  всіх  літ…

В’ячеслав  Шикалович
13.12.2023р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.12.2023
автор: Променистий менестрель