#Моя_проза #дитинство #оповідання
[i]Присвячується мамі[/i]
Учора Таню з кардіології перевели в хірургію, з третього поверху - на другий. Дитяча обласна лікарня здавалась дитині темним і неприязним місцем. Холодний відсторонений медперсонал, забруднені від старості і вологості стелі, пофарбовані хворобливою синьою фарбою брилясті стіни.
У палаті панував дух страху та приреченості. Таня завмерла на краю ліжка і навіть боялася рухнутися. Їй відвели місце біля вікна, ще п'ять людей на сусідніх ліжках займалися своїми справами, а Тані дуже хотілося, щоб до палати зайшла мама. Вона б, як сонце, освітила це сумне сіре місце. За своїм характером відважна й рішуча, мама вміла робити життя близьких людей не таким лякаючим і непередбачуваним. Її мама - борець, а Таня - кульбабовий парашутик, що плине за вітром у величезному мінливому світі. Таня гостро відчула самотність, їй захотілося потрапити у міцні мамині обійми, приховатися і відсторонитися від тривожних передчуттів і страхів.
Лікарня, як великий дракон, жила своїм особливим життям, загрожуючи знищити кволі паростки надії, що сходили в душах дітей. У відділення хірургії маму не пускали, а Тані не дозволяли виходити на вулицю: тут заборонено було зустрічатися з родичами. Це найболючіша новина за всі ці дні. Навіть уколи не так лякали, як усвідомлення того, що тепер невідомо, скільки часу вона не побачить маму.
По суті, Таня у свої десять років зовсім не відчувала себе самостійною, окремою від сім'ї людиною. Тісно пов'язані одна з одною невидимими нитками, вони завжди були разом. Таня почала уявляти, що зараз мама так само розгублено стоїть на першому поверсі в приймальному відділенні і думає, що їй потрібно виїжджати, не побачивши доньку, тому що скоро - остання електричка. І мама сяде у потяг, і почне віддалятися від лікарні і від Тані на багато-багато кілометрів, а потім доведеться довго йти по лісу, і лише пізно вночі вона потрапить додому. Зайде в квартиру, приготує чай з жасмином і ляже спати біля молодшого братика, а Таніне ліжко залишиться порожнім.
Дівчинку від наринувших хвилювань почало дрібно трясти. Тремтіння посилилось, Таня відчула, як починають стукотіти зуби. Сусідка по ліжку - руда, з веснянками, з жувальною гумкою в роті - перестала читати книгу і якось дивно подивилась на неї. Таня швиденько лягла на ліжко і відвернулася до стіни. Сльози полилися з очей гарячою лавою, яку ніяк не вдавалося зупинити. Вперше в житті вона відчувала таку самотність і відчай. Дівчинка міцніше пригорнула улюбленого ведмедика, з усієї сили намагаючись опанувати себе.
Усі ці неприємності розпочалися два тижні тому, коли ввечері, граючи на подвір'ї з друзями в піжмурки, Тані здалося, що в неї закололо в грудях. Так сильно, що їй стало боляче дихати. Мала вирішила не панікувати і трохи посидіти на лавочці під будинком, чекаючи маму з роботи. Вона намагалася дихати потроху, не роблячи глибоких вдихів. Зліва в грудях було серце, це Таня пам'ятала точно.
Час йшов, але полегшення не наступало. Звечоріло, всі друзі розійшлися по домівках. Бабуся Стеша, яку мама просила пильнувати за нею, запросила до себе в гості на другий поверх повечеряти і подивитися мультфільми. Таня хотіла встати й піти, але дихати так само було боляче, і вона знову сіла, затримуючи подих.
Тоді баба Стеша дала їй випити якихось м'ятних крапельок і подзвонила мамі і татові. Дорослі прийшли і викликали швидку. Тато обережно взяв її на руки і почав підніматися на третій поверх. Вдома ж прямо в одязі поклав на прохолодне білосніжне ліжко.
Поважний сивий лікар зі швидкої уважно прослухав фонендоскопом серце, виміряв тиск і засмучено констатував: «Потрібно везти в місто і обстежуватися».
І ось тепер вона тут. Таня не розуміла, через що сталася з нею така нещаслива подія. Усе літо вони з Наталкою з великим захопленням знаходили і їли трьохпелюсткові та п'ятипелюсткові квіти бузку, що приносили щастя. Таня не пила молоко з холодильника, як прохала мама. Вона не перебігала дорогу чорному коту, а на шиї завжди висів оберігаючий кулон у формі серця, що захищав від злих новрочень сусідки з першого поверху. Але нещастя все одно сталося.
Сьогодні у клубі, напевно, показують новий фільм, подружки з хлопцями за гаражами будують шалаші з пухнастих кленових гілок, обкладають підлоги м'яким мохом і грають там з ляльками. Або ходять за грибами, бігають на танцмайданчик, щоб потанцювати за берізками, де не бачать дорослі, розпалюють вогнища і розповідають страшні історії. І все це без неї.
Таню рано розбудили. Медсестра принесла термометри, всі в палаті прокинулися і почали сонно, кволо розмовляти. Таня трохи освоїлась і згадала, що голодна. В тумбочці в неї лежали пляшечка березового соку, яблуко і пиріжок з чорної смородини - передача, залишена мамою. Але до палати зайшов високий худорлявий чоловік у білому халаті і одразу підійшов до неї. Він заговорив весело й по-товариськи:
«Як справи, принцесо? Піднімайся, йдемо зі мною. Я покажу тобі щось цікаве».
Побачивши лікаря, Таня насторожилася, але з ввічливості вирішила погодитися. Глянувши у вікно та подумавши про те, як швидко рухаються хмари, дівчинка боязко закуталась у блактиний халатик, наділа нові жорсткі зелені капці і обережно, ніби по розпеченій лаві, пішла за лікарем.
Здавалося, що вони йдуть по довгому коридору лікарні дуже довго. Потім лікар відчинив двері, і вони потрапили у велике, майже порожнє приміщення, в середині якого стояло високе металеве крісло, обтягнуте брунатним дермантином.
"Сідай, - так само весело та дружелюбно сказав лікар. - Не хвилюйся, все пройде дуже швидко".
Таня не хвилювалась, адже в кімнаті не було нічого жахливого. Вона не розуміла, чому її перевели з кардіології у хірургію, не розуміла, що таке "хірургія", і ні в кого не могла запитати. Справа від крісла, біля стіни, стояла велика полиця з іграшками. Там сиділи ганчір'яний заєць, велика фарфорова лялька з довгими віями та білим волоссям, лежали кубики, книги, кухлі і чайники.
Вона слухняно сиділа і спостерігала, як лікар прив’язує шкіряними ремінцями її зап'ястя до підлокітників крісла, а потім міцно зв’язує щиколотки.
«Навіщо ви це зробили? - вирвалося у неї.
«Та це дрібниці, зараз побіжиш у палату грати з подружками, — запевнив він.
У невеликому каламутному вікні навпроти крісла так само швидко пропливали хмари, кружляли круки. Літо гомоніло у повному розпалі. Мама зараз, напевно, пече пиріжки, потім піде напувати курочок, погодує Дружка супом. А тато працює в гаражі, лагодить мотоцикл і милується, як плодоносять його улюблені вишні та яблуні, які він без кінця прищеплював, щоб покращити породу та підвищити врожайність.
Лікар відійшов до столика біля дверей і повернувся з величезним шприцем.
— Відкрий рота принцесо, я обіцяю, це зовсім не боляче, ти навіть нічого не помітиш.
Він накрив груди і ноги пацієнтки білим простирадлом, повісив їй на шию металеву миску - лоток.
Погляд лікаря був настільки спокійним, добрим, що у Тані навіть не виникла думка чинити опір, щоб не дай бог його не засмутити. До цього їй зустрічалися добрі та чесні люди, вона звикла слухатися дорослих та довіряти їм, тому слухняно відкрила рота.
І тут почалося пекло. В очі різануло яскраве світло, язик чимось затиснули, уколи в горло виявилися гіркими і болючими. Місце уколу вибухнуло болем, ніби в нього встромили десятки ножів. Лікар швидко вставив між зубів якусь прямокутну штуку, і тепер мала не могла проковтнути, щоб угамувати біль. Дівчинці здалося, що вона не може навіть дихати. Лікар тим часом взяв металеві щипці, скальпель і почав щось тягнути, різати, відкушувати в гортані.
Таня несамовито закричала, намагаючись вирватися. Але згадала, що руки та ноги зв'язані. У неї почалася паніка. Дівчинці здавалося, що її розривають зсередини, вбивають у глотку цвяхи, вона знову почала тремтіти, не перестаючи кричала і плакала. Здавалося, цей кошмар ніколи не скінчиться і лікар хоче її просто вбити.
Катування тривало неймовірно довго. Горло трохи заніміло, по губах побігла густа солона рідина, у лоток впали два закривавлених шматочки м'яса.
Як вона опинилась у палаті – Таня не пам'ятала. Гортань горіла вогнем, хотілося часто ковтати, але при ковтанні все тіло здригалося від болю, як від удару електричного струму. Дитина чекала, що біль трохи вщухне, кров перестане збиратися в роті, але легше не ставало. Вона довго лежала і ковтала кров, приречено дивлячись у вікно. А потім відчула сильну нудоту та болі в животі. Почалося блювання кров'ю. Дівчата з палати покликали медсестру. Жінка прибігла і стала лаятися:
“Хіба ти не чула? Я ж сказала тобі: кров випльовувати, не ковтати! Що за дурна дивна дитина! Іди блювати в туалет!"
Таня не пам'ятала, скільки часу вона перебувала у туалеті. Сидячи на холодній мармуровій підлозі, спостерігала за павуками, що копошилися на блідо-жовтих стінах, вдивлялася в брудне подряпане дзеркало, в якому вона сама собі здавалася не людиною, а примарою. Ноги і руки змерзли, сил плакати більше не було, Таня дивувалася, як від пережитих подій вона досі не померла.
У палаті всі спали, коли дівчинка повернулася. Вже інша медсестра зміряла їй температуру та забігала, заметушилась – температура була високою.
Мала не пам'ятала, як пройшли наступні кілька днів. На якусь мить вона випливала з густого в'язкого туману, а потім знову занурювалася в нього – без мети чи бажань. Якось прокинувшись уночі, дівчинка подумала, що їй зовсім не хочеться жити. Тіло горіло, в голові мутилося, реальне життя здавалося ворожим і чужим. «Коли ж закінчаться ці муки», — стомлено думала Таня.
Наступного дня вона так само байдуже лежала в палаті і дивилася в стелю.
Раптом у вікно з вулиці хтось кинув камінчик. Таня спочатку не звернула уваги, але стукіт повторився і дівчинка, ледь піднявшись, виглянула.
Надворі просто під вікнами лікарні стояла мама.
"Мама!" — скрикнула Таня і вся її істота кинулася назустріч дорогій коханій людині, що завмерла за подвійними рамами вікна. Мама стояла внизу і дивилася на неї, а Тані здавалося, що за спиною виростають крила – так їй захотілося вийти з лікарні, щоб знову обійняти матусю.
«Вона втомлена, після роботи, довго йшла лісом, потім їхала дві години електричкою, метро і трамваєм, щоб просто подивитися на мене у вікно», — думала Таня. Сльози мимоволі ринули з очей. Вона надіслала мамі повітряний поцілунок і показала жестами, що у неї все чудово. Вони довго дивилися одна на одну. Малій так багато хотілося мамі розповісти. Стемніло. Таня показала на неіснуючий годинник на зап'ясті і замахала руками, кваплячи маму, розуміючи, що тій треба знову пройти довгий шлях додому, а вранці рано вставати і йти на роботу.
За півгодини медсестра принесла передачу. Мама написала довгого листа, де докладно розповідала, що і як у них удома. З кожним рядком Таня ніби оживала, сповнюючись рідними необхідними дрібницями: молодший брат намалював для неї цуценя, мама закрила на зиму полуниці та помідори, тато приніс від сусідів маленьке руде кошеня і купив ляльку, яку вона просила на День народження. Наприкінці листа мама нагадала, що потрібно обов'язково пити усі таблетки, які призначив лікар. А Таня згадала, що пігулки давно не п'є, а викидає, хоч їй і приносили їх цілими жменями. Занадто сильною була ненависть дитини до грубого та байдужого медперсоналу.
У пакунку ще тепленькі лежали мамині пиріжки з вишнями, термос із липовим чаєм і великий гранат. Таня знала, що ця штука називається гранат, але їла його дуже рідко — такі в селі не продавалися. Дівчинка відчула, що в її душі поселяються жовті вогники – світлячки, вони кружляють у химерному танці навколо чудових пахощів і смаколиків. Їй обов'язково потрібно повернутися додому здоровою і якнайшвидше: у цьому чужому та небезпечному світі є місце, де її люблять та чекають.
Світло в палаті раптом здалося дитині помаранчево-затишним і милим, як від ліхтариків у саду, щебет сусідок по палаті – приємним і затишним. Вона вперше за весь час перебування у лікарні відчула голод та спрагу. Відкрила тумбочку, взяла пляшечку березового соку і почала пити великими жадібними ковтками, повертаючи собі сили та віру в життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000820
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.12.2023
автор: Людмила Чернявська